Тепло і захист дітям в біді. Мартін-клуб, який виїхав з Макіївки, рятує родини, що опинилися в складних життєвих обставинах

Громадська організація Мартін-клуб була заснована в 1995 році творчою молоддю невеличкого містечка Макіївка. До ідеї допомоги дітям з родин, в яких трапилися негаразди, доєдналися музиканти, митці, журналісти, педагоги. У 1999 році організацію офіційно зареєстрували - соціальна і правозахисна діяльність почалася з допомоги безпритульним дітям. Через 10 років Мартін-клуб засновує Правозахисну дитячу мережу Донбасу, куди приєднуються ще 5 громадських організацій.

Через початок воєнних дій та окупацію організація була змушена евакуюватися з Макіївки до Дніпра ще у 2014 році — разом з підопічними родинами, які тоді проживали у соціальному будинку під патронатом “Мартін-клуба”. А з 2022 року вдруге приймає виклик великої війни — активісти організації не тільки продовжують допомагати учасникам проєктів, а й започатковують нові — щоб охопити підтримкою ще більше родин в складних умовах.

“Доколихати” маму

За роки роботи в Макіївці через руки волонтерів та працівників Мартін-клуба пройшли сотні знедолених дітей та збентежених батьків. У полі зору організації потрапляли підлітки, котрі тікали з державних установ та молоді батьки, котрі самі зростали без турботи рідних. З початку роботи організації вони придумали та реалізували понад 30 великих проєктів, які впливали не тільки на долі конкретних людей, а й змінювали ставлення суспільства до проблеми дитячої безпритульності та родинної неспроможності.

Наприклад, у 2006-2007 роках активісти “Мартін-клуба” створили у Макіївці “Мережу дружньої підтримки знедолених дітей” для надання таким дітям послуг з реабілітації та адаптації, створення умов для отримання ними медичної допомоги, облаштування мобільного пункту допомоги вуличним дітям. А у 2011 році організація успішно реалізувала проєкт “Маленька мама”, де активісти налагодили правозахист дітей та їх матерів в ризику втрати біологічної сім'ї. Вони відстоювали права дітей на виховання у біологічній сім'ї, права на народження і гідний рівень життя шляхом надання юридичної допомоги матерям, надавали послуги тимчасового проживання разом з дитиною у “Правозахисному готелі”.

Досвід порятунку дітей та підлітків, котрі, у більшості випадків, зростали у державних закладах чи у неповносправних родинах, показав активістам напрямок руху - питання важливості збереження та підтримки біологічної родини стало одним з найважливіших у роботі “Мартін-клуба”. Вони долучилися до активного лобіювання процесу деінституалізації в Україні — активісти на прикладах своїх підопічних демонстрували руйнівні наслідки перебування дітей у державних закладах, котрі впливають на подальше життя не тільки цієї людини, а і її дітей.

Вікторія Федотова, керівниця організації, каже, що кардинальне перебудування системи поводження з дітьми з родин, котрі опинилися в складних життєвих обставинах, є однією з державницьких завдань, які війна тільки актуалізувала. Бо стара інтернатська система була зручною для радянського світогляду, але вкрай негативно впливає на загальний розвиток країни. Закриття закладів з роздутими штатами вигідно навіть економічно — грошей, які виділяє держава на їхнє утримання, вистачило б на фінансування допомоги для проживання кожної дитини окремо — у біологічній, прийомній чи опікунській родині. Навіть якщо хтось, каже пані Вікторія, буде розглядати це як своєрідний бізнес, для дитини таке родинне прилаштування під пильним контролем служб буде набагато корисніше, ніж в системі, яка програмує дитину на прагнення життя в неволі, де усі за неї вирішують навіть дрібні питання. Бо в державних інституціях практично неможливо виховати дитину, яка здатна брати відповідальність за себе, довіряти людям та світу, просто любити — себе та інших. Ті, хто працюють з людьми, що дорослішали без родини, пізнають “своїх” з напівпогляду — навіть дорослі часто трохи хитаються, заспокоюючи себе. Бо в їхньому дитинстві у них не було навіть цієї опції — маминого заколисування, обіймів, відчуття абсолютної безпеки. І, звісно, їм складно дати це власним дітям...

- Це страшно, навіть якщо не казати про усі можливі психологічні наслідки відсутності важливого “свого” дорослого поруч, а говорити виключно про оформлення простору. Ці діти зростають без особистого — в них немає кімнати, власного одягу, що подобається, туалети та душові кабінки — без дверей. Від них ніколи нічого не залежить, вони нічого не контролюють у своєму життя, - пояснює пані Вікторія.

Ця система породжує проблеми, причини яких воліють не помічати у суспільстві, просто нарікаючи на “поганих” дітей з дитячих будинків та інтернатів. Чомусь люди дивуються, що дорослі, котрі зростали поза родиною, не можуть створити міцну свою. Ображаються, що випускники інтернатів не бачать необхідності працювати — бо все їхнє дитинство їжа сама з’являлася на столі за розкладом, а на усі свята їх закидували подарунками чужі люди. А головне — чому в інтернатах з’являються цілі “династії”, коли колишні вихованці залишали на державу своїх дітей, а ті — своїх.

Проєкти, які розробляє та втілює “Мартін-клуб”, мають на меті зберегти маму для дитини — тут максимально знижують вимоги для мам, дозволяють їм поступово вчитися тому, про що вони інколи навіть не здогадуються. Не кричати на дитину, як це робила нянечка в інтернаті, а спілкуватися з любов’ю, бавити та грати. Відчувати свої потреби та потреби дитини, вміти просити про допомогу і відгукуватися на прохання. Соціальні працівники проєктів не засуджують чи сварять — вони намагаються хоч трохи компенсувати наслідки травм, котрі молода мама з інтернату несе до своєї дитини. Тобто, “доколисують” її у соціальному розумінні.

“Рукавичка”, “Кенгуру” та соціальний бізнес

Після евакуації “Марінн-клуб” створив соціальний хостел “Рукавичка” у селищі Орловщина біля Новомосковська. Спочатку там жили ті, кого вони евакуювали з окупації. Потім до них почали доєднуватися мами з дітьми, що тікали з прифронтових територій, та ті що, жили або переїхали на Дніпропетровщину. Більшість потерпають від домашнього насильства, бо діти, котрі не мали батьківської уваги та любові, за ознаки турботи приймають будь-які дії — навіть відверті знущання, насильство, побиття.

До “Рукавички” з Макіївки, наприклад, переїхала Люба — молода жінка, яка малечею була знайдена на зупинці громадського транспорту. Дівча не відповідала на питання, тому усі вирішили, що вона має важкі розумові розлади. Її помістили у спеціальний заклад для дітей, що не можуть навчатися. А пізніше з’ясувалося, що Люба просто не розуміла мови, бо була з ромської родини. Тепер у Люби є син, але наслідки відсутності умов для розвитку та соціалізації з нею назавжди. Як кажуть у “Рукавичці”, без сторонньої допомоги Люба навряд чи колись зможе успішно опікуватися сином — дуже жвавим та розумним хлопчиком.

З Миронівського з-під Бахмута до “Рукавички” у 2015 році потрапила вагітна Інна з трирічним сином — попри такий стан, її постійно бив співмешканець, а сусіди у гуртожитку неодноразово бачили, як він давав малюку спиртні напої. Шукати прихисток жінці не було в кого — за роки перебування в інтернаті, вона втратила усі родинні зв’язки. Вже у “Рукавичці” вона народила доньку Вероніку, і кілька років родина вчилася жити у тиші та спокої без побоїв, страху та небезпеки. Соціальні працівники, котрі увесь цей час спостерігали та допомагали родині, констатують — саме ця дитина вже не схожа на малюків, котрі виховуються травмованими інтернатами батьками: вона проявляє емоції, щиро прив’язана до мами, гарно розвивається.

Багато мам, котрі потрапляють у “Рукавичку”, проходять етапи дорослішання та соціалізації завдяки підтримці соціальних працівників. Для тих, хто опанував елементарні навички, а також переховується від домашніх насильників, у Дніпрі відкрили соціальний простір “Кенгуру”- тимчасове житло для матерів з дітьми, де можна бути максимально самостійним, але з гарантованою підтримкою працівників “Мартін-клуба”. Це, фактично, наступний крок до успішного та усвідомлено відповідального життя для клієнтів проєкту.

- А ще ми відкрили пекарню “МАМА1 – не одна, а перша” - це соціальне підприємство, котра створена для працевлаштування і навчання жінок-жертв насильства, які мешкають з дітьми в хостелі “Рукавичка” або були його мешканками в минулому. Та відкрили у Дніпрі соціальне підприємство “Кав’ярня Horizontal`”, увесь прибуток від якого перенаправляється на соціальні програми організації, - каже Вікторія Федотова.

Пекарня “Мама 1” до повномасштабної війни стала першим повноцінним місцем роботи для десятка жінок, котрі були на межі руйнування родин та розлучення з дітьми. І для багатьох цей досвід став доволі успішним — вони навчилися технології приготування різноманітних виробів — від рулетів та здоби для кав’ярні до пасхальних пасок, що замовляли на їхньому сайті по всій країні.

Але повномасштабне вторгнення змінило все і для усіх. Більшість підопічних “Рукавички” були евакуйовані, а “Мартін-клуб” розгорнув додаткові напрямки діяльності.

Евакуація, прихисток та турбота

Жінки, що на момент початку великої війни залишалися з “Рукавичці”, прожили там ще місяць. А 12 квітня їх централізовано евакуювали за допомогою БФ “Помагаєм” до Волинської області, де місцеві соціальні працівники готові були надавати їм підтримку. Але згодом деякі не втрималися на чужині — та сама Люба та Інна, про яких йдеться у попередній главі, вирішили повернутися до села Орловщина, яке вони тепер сприймають як малу Батьківщину.

- Спочатку вони навіть спробували жити окремо, настільки почувалися впевненими та самостійними, - розповідає працівниця “Мартін-клуба” Ольга Пустиннікова. - Вони вийняли будинок, але не все вийшло, як хотілося. Люба знов попросилася до “Рукавички”, а Інна з двома дітьми так і хазяйнує окремо — її процес соціалізації, навіть з огляду на деякі нюанси, можна вважати доволі успішним.

Увесь останній рік “Рукавичка”, як у народній казці, була вщент переповнена. На місця евакуйованих підопічних одразу заїхали люди, що тікали від війни. У невеличкому селі можна було побачити автівки різних марок, кольорів та місць реєстрації. У літньому будиночку, де зазвичай живе дві родини, поміщалося до 15 людей. Люди спали на кариматах на підлозі й навіть на вулиці, машини стояли на городі та у дворі соціального будиночка. Волонтери привозили до “Рукавички” тих, хто “не вписувався” у загальні умови звичайних шелтерів - дітей без батьків, людей з ментальними розладами, лежачих та дуже старих людей. Тут вони залишалися місяць-два, а потім їм віднаходили зручні для них умови.

- Зараз у нас знов повна “Рукавчика” - п’ять родин з різних населених пунктів, де йде війна, - розповідає працівниця “Марітн-клуба” Світлана Петренко. - Вагітна жінка Оріхового, одна родина десь з області, дві бабусі з Бахмута, у яких онуки під опікою, один з яких з ментальною інвалідністю, а інший - втратив маму під обстрілами.

Але ці люди, скоріше за все, поїдуть далі — шукати долі та зручних для себе умов. Одна з бахмутських бабусь вже збирається до Німеччини. А “Рукавичку” потихеньку заповнять, як кажуть соціальні працівники, їх традиційні клієнти. Бо хто не знаходив своє “місце під сонцем” до війни, і зараз часто опиняються за бортом.

Світлана та Ольга розповідають, що “Мартін-клуб” зараз розпочинає проєкт “Служба захисту дітей”, в рамках якого створює чотири осередки в Дніпропетровській області. Це такий денний центр для дітей, а один — як літній табір, де з дітьми щоденно займатимуться психологи та соціальні працівники. Запрошуються діти з найуразливіших категорій, але, зізнаються жінки, запис вже — чи не на кілька років.

За цей рік “Мартін-клуб” збільшився до 150 працівників та волонтерів, які якісно та добре працюють. Вони їздять у складі мобільних бригад, чергують у Центрах допомоги врятованим: надають соціально-психологічні послуги тим, хто зазнав сексуального та іншого насилля під час військових дій.

- Це надзвичайно складна та важлива тема, яка у суспільстві, з одного боку, стигматизується — і тому про це воліють не казати. А з іншого, часто її роздмухують та на ній хайпують, - пояснює Світлана Петренко. - Це дуже тонка тема, робота з якою вимагає терпіння, такту та обережності. З такими людьми ми працюємо комплексно — розв’язувати питання допомагають соціальні працівники, юристи та психологи.

Потужним напрямком роботи стала лінія гуманітарної допомоги. Але це не обмежилося звичайним наданням продуктів — серед тих, хто приходив за допомогою, волонтери відшукували родини з дітьми, батьки яких загинули. Перші місяці війни дітей евакуйовували рідні чи просто сусіди, часто у дітей не було документів.

- Люди йшли за їжею, а ми шукали найбільш травмованих, постраждалих, тих, хто потребує допомоги, - пояснює Ольга Пустиннікова. - Бо більшість не знало, що робити з цими дітьми, як легалізувати своє опікунство, як зробити документи про смерть батьків, щоб дитина не “зависла” між паперами. Добре, що зараз спростили законодавство, але все одно, хтось же мав допомогти. Бо у дитини без документів та належного статусу два шляхи - або її рано чи пізно десь “забудуть” чи просто виженуть, або будуть приховувати від влади та соціальних служб, щоб не забрали. Так чи так, шлях до вулиці в обох випадках часто недовгий...

В Центрах допомоги працювали документатори воєнних злочинів, і якщо людина погоджувалася говорити, разом зі спеціалістом завжди був психолог від “Мартін-клуба”.

А ще активно запрацював “ВОНА хаб” — місце, де жінка може тримати нові знання, професію, пройти курси чи потрібні тренінги. Менеджерки, які мають власний бізнес, мотивують, розповідають, допомагають працевлаштуватися та й просто зорієнтуватися людину в новому місті.

Через рік після зупинки запрацювала пекарня “Мама1”. Нехай поки що не на повну, бо зараз відбувається певна міграція клієнтів “Мартін-клуба” — когось навчають, хтось їде далі, хтось шукає інші варіанти. Але на Пасху вдалося непогано заробити на випічці, яку готували самі жінки з “Рукавички”.

В планах у “Мартін-клуба” багато різних нових активностей, але війна не змінює головного — бажання дарувати тепло і захист дітям в біді.