«Кожен вчитель як солдат на фронті»: вчителька з Вугледару Ірина Машина про роботу в умовах повномасштабної війни

Вугледар  — невелике шахтарське місто на Донеччині, яке вже понад рік нищить російська армія керованими авіабомбами та артилерією. Більшість будівель тут залишилися цілими хіба що в спогадах вугледарівців, розпорошених тепер по всьому світу. Стерта з мапи міста і  Вугледарська загальноосвітня школа №2, учні якої навряд чи колись зможуть прийти сюди на зустріч випускників, не кажучи вже про те, щоб привести до школи своїх дітей... 

Ірина Машина

Але життя продовжується, і, попри всі випробування, заклад відновив роботу в онлайн-форматі та продовжує навчати учнів, дитинство яких зруйнувала російська армія. Напередодні Дня робітника освіти 62 поспілкувався з Іриною Машиною, яка викладала у Вугледарі українську мову та літературу. І хоча наразі вже працює у Києві, вона розповіла про те, як вдалося зберегти учнів і як відбувається навчання у школі сьогодні.

– Пані Ірино, як багато часу пішло, щоб відновити роботу школи в новому, але знайомому з карантинних часів форматі? 

– Перші три місяці від початку повномаштабного вторгнення діти не навчалися. Для керівництва школи та викладачів такі новини стали шоком, чимось незрозумілим і страшним. Наша директорка до останнього моменту перебувала в шкільному підвалі, що слугував бомбосховищем, ми всі вагалися: варто виїжджати чи ні… 

Так виглядала школа в Вугледарі до російського вторгнення

За цей час наші учні прилаштувалися, хто куди міг. Коли директорка Світлана Бабенко виїхала в безпечне місце, почала комунікувати з учителями, аби наново зібрати шкільний склад. Класні керівники почали зв’язуватися зі своїми учнями, за потреби – з їхніми батьками та опікунами. Протягом усього літа під час своїх відпусток, ми працювали над цим.

Через те, що не всі наші учні отримали необхідні знання з початком повномасштабного вторгнення, була запропонована ідея надолуження матеріалу за попередній навчальний рік. Ми запрошували долучитися дітей із окупованих територій, тих, що були вивезені до росії або перебували за кордоном.  Учні швидко потягнулися назад до рідної школи через нашу постійну й досить вдалу комунікацію: до знайомого колективу, однокласників, учителів, онлайн формат навчання та високу якість освіти. Керівництво спілкувалося з викладачами і продовжувало співпрацю лише з тими, хто довів свідому громадянську позицію.

– Наскільки регулярно та з якими емоціями учні відвідують дистанційні заняття?

– На мою думку, дистанційний варіант узагалі позбавляє навчання емоцій: діти працюють із вимкненими мікрофонами й камерами. Але незважаючи на складні обставини і повномасштабну війну я бачу віддачу дітей – десь 65% відсотків продовжують активно навчатися. Інші ж 35% – це учні, що навчаються за кордоном та мають індивідуальні графіки занять в українській школі. Учні, що були вивезені батьками на окуповані території,  паралельно навчаються в різних школах. Ми з нетерпінням чекаємо на повернення кожного, тому продовжуємо працювати за будь-яких умов.

– Чи багато учнів залишилися у рідній школі? Як ви їх мотивуєте, підтримуєте?

– В основному в школі навчаються саме наші учні – залишилася приблизно половина. Ті, кому було складно отримувати знання в онлайн форматі або хотіли безпосередньої комунікації,  знайшли альтернативи.  Загалом мотивація до навчання дуже зменшилася через війну, стрес, переїзди. Наша школа зазнала нищівних руйнувань: деякі діти сиділи у її підвалі, зазнали травмувань та неймовірного стресу – це все впливає на психіку. 

Все, що залишилось від школи після приходу "руського мира"

Підняти настрій та збільшити мотивацію буває важко, але ми намагаємось. Наші психолог і соціальний педагог регулярно проводять консультації, факультативні заняття й творчі групи. Дітям та їхнім батькам розповідають про заходи, що проводяться по всій країні. Школа співпрацює з UNICEF, що на інформаційних платформах ділиться психологічними прийомами та вправами. Під час занять ми намагаємося зберігати позитивний настрій, йти на компроміси, знаходити до кожного й кожної індивідуальний підхід.

–  А де власно ви берете сили продовжувати працювати та боротись за освітнє майбутнє нашої нації? 

– У часи, коли я маю мотивувати себе та дітей, згадую слова з нещодавнього інтерв’ю Колі Сєрги: “Моя муза зараз мобілізована”. Ця фраза про те, що в даний момент усі ми маємо робити те, що повинні: у певний момент, для певних людей і за певних обставин. Кожен учитель сьогодні як солдат на фронті. Якщо я не навчатиму дітей, то заради кого воюватимуть та боронитимуть нашу землю військові? 

Щодня нагадую учням, що зараз триває повномаштабна війна: усім важко, періодично зникають сили та надія. Хочу, щоб вони знали, що зараз завдання молоді перед державою – це навчання. Освічене майбутнє України саме за ними, бо на їх плечах буде її відбудовування.

– Що рятує вас від поганих думок і відсутності сил?  

– Як людину мене рятують банальні речі: шоколадка з чаєм, прогулянка та час наодинці, малювання, танці перед дзеркалом – саме так я знаходжу сама в собі опору. І, звичайно, віра в майбутнє та нашу Перемогу. 

– Чого ви бажаєте українській освіті на честь професійного свята?

– Бажаю, щоб освіта загалом витримала цей дуже важкий виклик. А кожному і кожній - сил та здоров’я, радості щодня. Якщо не ми, то ніхто цього більше не зробить. Майбутнє за освітою та кожним із нас!

         Катерина Істоміна, фото з архіву героїні та відкритих джерел