Так хочеться вже скуштувати "Шахтарського торту". Як воїни з Донеччини та Луганщини боронять Україну

Українські військові, які народились та жили у Луганській та Донецькій області, пішли захищати свою країну. Хтось з них боронить своє рідне місто від ворога, хтось робить усе можливе аби звільнити свій дім від окупації. Три історії від земляків, що зараз на фронті.

Ворог є ворог, навіть якщо це колишній товариш

Одним із таких військових є 28-річний Антон із Луганської області. Він народився та виріс у місті, яке вже 9 років перебуває під контролем російських окупаційних сил.

“Я кадровий військовий, у 2014 році був солдатом в армії, в мені кипіла ненависть до тих, хто відібрав мій дім та мою родину, - розповідає Антон. - Я знав, що треба робити, щоб захистити свою країну та повернути назад своє”.

Вперше Антон опинився на фронті у 2015 році. Згодом керівництво перевело хлопця до Київської області, де він продовжував опановувати військовий фах. Зараз Антон має звання майора, виховує майбутніх захисників.

“24 лютого я вже зустрічав ворога зі зброєю в руках. Було огидно розуміти, що вони знову йдуть забирати усе те, що мені так цінно. Але ми змогли вибити їх з-під Києва, я брав участь у цих нещадних боях. Але ще більш нещадним було те, що вони залишили після себе у Бучі та Бородянці. Я був одним з перших, хто зайшов в ці містечка і бачив своїми очима те, що скоїли росіяни”, - згадує Антон.

Захисник не боїться складних питань і навіть секунди не зволікає, коли каже про тих, хто знаходиться по той бік.

“Я мрію звільнити рідне місто. Мені не страшно стріляти у своїх однокласників, колишніх друзів та навіть родичів, які пішли в армію ворога, я хочу захистити свою країну. Колись мій друг доповів місцевій комендатурі, що я є ворогом Донбасу, оскільки я український військовий. За годину мою маму, мою тітку та її чоловіка вже допитували у комендатурі. Сепаратисти погрожували розправою над усією родиною, в тому числі й над моїми двоюрідними сестрою та братом, яким було лише 11 та 5 років. Їм усім довелося втекти з рідного міста та стати переселенцями цього ж дня. Невже після цього я буду перейматися, чи зможу я вбити ворога, якщо ворогом виявиться мій колишній товариш? Авжеж, мене це не розчулить”, - впевнений військовий.

Історія Антона - це лише одна з багатьох історій українських військових, які народились та жили у Луганській та Донецькій області.

У снах бачила матч “Шахтаря” на “Донбас Арені”

25-річна Аліна також народилась та виросла в місті, яке зараз перебуває під контролем російських окупаційних сил - у Донецьку. Вона розпочала свій шлях військового медика у 2022 році.

“Я не хочу жити в окупації, - каже Аліна. - Я хочу жити в вільній Україні. В певний момент я зрозуміла, що зможу допомогти у захисті моєї землі, якщо буду застосовувати свої навички з медицини. Я вже змогла допомогти сотням побратимів, але є й ті, кому мої зусилля, на жаль, не допомогли”, - зі сльозами на очах промовила дівчина.

До початку повномасштабної війни Аліна була косметологинею у Харкові, мала щасливі стосунки зі своїм нареченим, але один день змінив усе. 24 лютого 2022 року її наречений, Андрій, пішов в ТРО. Хлопець вмовляв Аліну евакуюватись до його сестри у Чернівці або ж поїхати на деякий час за кордон. Але дівчина не хотіла виїжджати з міста та з країни, але й сидіти на місці не могла. Тому на початку березня вирішила йти за коханим на війну. І тепер дівчина замість косметичних процедур у своєму кабінеті надає першу допомогу хлопцям на передовій.

“З моїм нареченим ми в одному підрозділі, я кожен день молюсь, щоб мені не довелось надавати йому медичну допомогу. Ангели охоронці чують мене, тому з ним все добре. Я також молюсь за те, щоб якомога швидше я побачила свій Донецьк вільним. В мене там бабуся, хочу нарешті її обійняти”, - ділиться Аліна.

Андрій зробив пропозицію Аліні незадовго до повномасштабного вторгнення. Молодята почали підготовку до весілля, вже придбали білу сукню. А 25 лютого майбутнє подружжя мало подати заяву для реєстрації шлюбу в РАЦС, але все вийшло геть інакше.

“Війна внесла свої корективи в моє життя вже вдруге. Але я ніби відчувала, що так станеться. Моя бабуся - моя найдорожча людина, яку я не бачила вже декілька років, бо вона досі живе у Донецьку. Вона не знайома з моїм нареченим. Але після того, як Андрій зробив мені пропозицію, бабуся часто мені снилась. У тих снах я була в її квартирі у Донецьку. Ми пили чай з її найсмачнішими пиріжками, а вона нахвалювала мого Андрія, казала, що він справжній чоловік, а я - його ангел охоронець. Можливо, це такий знак, що ми обов’язково зустрінемося у вільному Донецьку, бо сон був надзвичайно реалістичним. І взагалі я часто у снах бачу свій рідний район, навіть матч “Шахтаря” на “Донбас Арені” бачила! Це обов’язково станеться!”, - каже Аліна з щирою посмішкою на обличчі.

Вдихнути аромат степу та вугілля

34-річний Віталій з Лутугиного, що на Луганщині, пішов добровольцем до лав української армії у 2022 році. Зараз він служить на передовій.

“Ми не здамося, - емоційно каже Віталій, - Ми будемо боротися, поки не переможемо. Для мене перемога настане тоді, коли мій син буде спокійно зростати в мирній країні, а моя Луганщина буде вільною. Здавалося б, 9 років пройшло з моменту окупації, я не був вдома всі ці роки. Але це все рідне мені. Я не бачив своїми очима, що там зараз відбувається, в моїй памʼяті все ще мирне життя. Я все ще памʼятаю як було класно поїхати в Луганськ погуляти у парку та сходити подивитись кіно в кінотеатр “Україна”. В моїй памʼяті все це залишилось дуже теплим та приємним, але я розумію, що там вже все інакше. Але нічого, повернемо та зробимо ще краще”, - запевняє чоловік.

До повномасштабної війни Віталій був програмістом, мав свій бізнес, у лютому 2022 року стажувався за кордоном. Коли почалася війна, він не зміг знаходитись в Естонії та вирішив допомогти своїй країні тим, що вміє найкраще.

“У січні 2022 року я поїхав з родиною до Таллінну на стажування в одній IT-компанії. Але 24 лютого 2022 року зрозумів, що я маю бути в Україні. Моя дружина не могла знайти собі місце: ми в іншій країні, на батьківщині війна, наші рідні під бомбардуванням, а й збираю речі в Україну та забороняю їй з 4-річним сином їхати зі мною. Я стільки її сліз в житті не бачив. Але пояснив їй, що вона тут у безпеці разом з нашим сином, а це найголовніше. І 26 лютого я вже стояв на польсько-українському кордоні. І бачив велику кількість чоловіків, які тікали з України. Вони дивились на мене як на хворого. Хтось навіть запитав мене, чого я повертаюсь. Мене це дуже насмішило”, - згадує Віталій.

Тепер він оператор дрона. Віталій завжди шуткує, що це може й не написання сайтів, але теж технології та надзвичайно важливо, а головне - своїми навичками він звільняє нашу країну від ворога.

“Я так хочу знов скуштувати “Шахтарський торт”, що точно зроблю все можливо від себе аби звільнити свою Луганщину. Уявіть, мій син ніколи не був в моєму рідному місті та не знає, який той торт смачний! Що ж я за батько такий, якщо не можу своєму сину показати рідні степи. Та він навіть не вдихав повітря, в якому так пахне степом та вугіллям, що аж голова болить. Але це ж таке круте відчуття”, - сміється Віталій.

На початку березня 2022 року Віталій дізнався, що його дядька мобілізували до армії ворога, а троюрідний брат пішов воювати добровільно.

“В мене така лють була в той момент, що я не можу передати це відчуття словами. Ти просто розумієш, що цієї людини для тебе вже не існує. Знаю тільки те, що дядя загинув під Щастя, а троюрідний брат вже рік як в полоні й нікому він не потрібний, бо росіяни обмінюють тільки своїх”, - без краплини суму запевняє Віталій.

І Антон, і Аліна, і Віталій - звичайні сміливі українці, які боронять свою країну. Але для них кожен шматочок цієї землі, кожна вулиця чи будинок мають дуже особисте, щемливе значення. Бо це їхня мала Батьківщина, яка опинилася на першій лінії агресії окупантів. Тому складно недооцінити їхню мотивацію до звільнення територій, де гуляє вітер, запах якого знайомий з дитинства, а бабуся пече пиріжки.

Анастасія Андрейковець