Жіноче лідерство, виробництво косметики та громадська діяльність: як війна змінила життя переселенки з Донеччини

Історія 47-річної переселенки з Маріуполя Людмили Юрченко, яка через повномасштабне вторгнення росіян переїхала з родиною до Трускавця майже два роки тому, подібна до тисяч інших. Але вона про те, як у людини знаходяться сили, попри колосальні втрати, відновлюватися, навчатися знаходити сенси життя, коли занурюєшся не в особисте, а долучаєшся до діяльності у громадських організаціях.

Саме до однієї з таких ГО і долучилася Людмила у Трускавці -  ГО «Ті 100»,яка займається розвитком громади.

Але цікаво, що наразі діяльність громадських організації, що вимушені були переїхати зі Сходу країн, тісно перетинається. Людмила якраз є учасницею заходів, які проводять як місцеві, так і ГО з Донбасу (луганська ГО "Майстриня щастя" та ін.), але про це далі.

- У Жіночий простір для діалогу, який у Трускавці створила ГО «Ті 100», я прийшла у першу чергу через те, що дуже потребую живого спілкування і взагалі не витримую тиші, – розповідає Людмила сайту 62.ua .

– Бо ж у місті нікого не знаю… Ну, не приставатимеш же ти на вулиці до перехожих з пропозицією поговорити… А інакше – так і до телевізора балакати почнеш, як в анекдотах… Що я й робила спочатку, чесно кажучи… Аж чоловікові смішно було...

Маленька деталь: Людмила навіть спить під якісь приглушені звуки, вона не витримує абсолютної тиші – тиша викликає в жінки панічну атаку.

Після кількох тижнів, проведених у Маріуполі до від’їзду (3 квітня 2022 року), абсолютну тишу вона сприймає як те, що передує пострілу чи «прильоту».

…Повертаючись до ГО «Ті 100» – діяльність активісток з Трускавця виявилась для Людмили близькою й через те, що в неї такі самі цінності, як і в засновниць та членкинь організації.

Наразі вона бере участь практично у всіх заходах ГО, в тому числі отримує так звану неформальну освіту на тренінгах, організованих за сприяння Бюро гендерних стратегій і бюджетування. До співпраці з ним залучені жіночі організації з різних регіонів України, у тому числі релоковані з Луганської області (про це – далі).

Від дискримінації в колективі – у самозайнятість і громадську активність

Людмила Юрченко має освіту перукарки, проте в Маріуполі колись працювала не за фахом, а у великих «мішаних» колективах, у яких, втім, працювала більшість мешканців промислового гіганта. Піти зрештою в так зване самостійне плавання її змусило те, що відмовлялась терпіти будь-яку дискримінацію та будь-які утиски в колективі.

Дискримінацію за принципом «хлопчик – дівчинка» Людмила відмовлялась сприймати ще з тих часів, коли була вихованкою дитячого садка радянського зразка. Ситуації, коли «…Серьожа щось розсипав – дівчатка, приберіть, бо ви дівчатка…» її завжди спонукали сперечатись із виховательками.

– У ті часи я навіть хотіла бути хлопцем, бо вважала, що в хлопців безліч привілеїв, а жінки – це щось таке, що ніби «додається» до чоловіків, – згадує Людмила.

І зауважує:

- Щастя, що в нас заборонено міняти стать дитині одразу, як тільки вона озвучить подібне бажання. Бо ж часто це бажання зумовлене не тим, що дитині некомфортно бути людиною своєї статі, а тим, що вона бачить дискримінацію в суспільстві й мріє подолати її хоча б таким чином.

Насправді їй дуже комфортно бути жінкою. Жінкою, яка не допускає жодної дискримінації по відношенню до себе як до жінки. Через це доводилось проходити через серйозні «розбірки» в типових патріархальних колективах. І через це зрештою вона вирішила працювати на себе.

Отже, останні роки перед повномасштабним російським вторгненням у Маріуполі Людмила як самозайнята особа заробляла тим, що робила домашню косметику. Це були тверді шампуні й бальзами, гідрофільна плитка для вмивання, гідрофільні олії, мило, зварене «з нуля» (з олій, води й лугу, взагалі без основи з «магазинного» мила) та інша продукція.

В принципі, вона робить це й зараз у Трускавці, але зовсім в інших масштабах. Те, що в Маріуполі було джерелом доходу, перейшло на рівень хобі.

– Зараз я роблю це просто тому, що мені треба кудись дівати творчу енергію, – каже Людмила.

Виробляти й реалізовувати продукцію в колишніх масштабах наразі неможливо. Обладнання, зручне велике приміщення, запас інгредієнтів – усе це лишилось удома. Щоправда, друзі допомогли дещо роздобути й відновити справу на новому місці. Але повернутись до попередніх масштабів у першу чергу заважає те, що її колишні клієнти розсіялись по всьому світові, а напрацювати нових у Трускавці вкрай складно.

– Коли я після виїзду з Маріуполя з’явилась у мережі, колишні клієнти почали мені писати, дзвонити... З усього світу, – розповідає жінка. – Казали: класна була продукція, і до того ж зручна, все вміщалось у косметичку…

Клієнти казали, що їм складно знайти щось подібне на новому місці – і через мовний бар’єр, і через те, що в цій справі потрібен індивідуальний підхід. Проте робити замовлення у Людмили більшість з тих, хто виїхав з країни, вже не могла – пересилка вартувала б дорожче, ніж замовлення.

Щоправда, зараз у неї вже є замовлення зі Швейцарії й Німеччини – їх збирають з великої кількості клієнтів. Але – повторимось – це вже не є тим джерелом доходу, як колись.

Це хобі – практично єдине, що Людмила лишила у своєму новому житті з попереднього. Щоб не збожеволіти від думок та пережитого, треба було наповнювати повсякдення чимось новим.

Навчання та трансформації життя

Практично одразу після переїзду жінка вирішила отримати вищу освіту – вступила до Приазовського державного технічного університету, де отримує фах соціального працівника, наразі вже бувши другокурсницею. Виш релокований у Дніпро, й студентка навчається на стаціонарі, але онлайн. З щирою зацікавленістю відвідує кожну пару.

– Чому я вирішила навчатись, і чому саме най цій спеціальності? І людям допомагати хочеться… Й мізки свої зайняти треба, щоб припинити думати про те, що сталось, – каже вона.

Навчання та хобі поєднує з громадською активністю. А громадська активність теж передбачає навчання – згадану вище неформальну освіту.

Від навчання – до залученості жінок у прийняття рішень

Останній захід такого плану, в якому Людмила Юрченко взяла участь – це кількаденний тренінг «Фемінізм – мости до лідерства», організований ГО «Бюро гендерних стратегій і бюджетування» у Львові на початку лютого.

Серед більше ніж двадцяти учасниць заходу було чимало переселенок (трохи менше половини). Складно судити, чому саме, але більшість із переселенок були жінки-ВПО з Луганської області. Людмила єдина представляла Донецьку область, ще одна жінка була з Херсонщини.

Що стосується залученості жінок з Луганщини – дехто з них представляв ГО«Східноукраїнськийцентрпідтримкижінок«Майстернящастя», організацію, релоковану зі Старобільського району Луганської області.

«Майстернящастя», як і ГО «Ті 100», теж створила Жіночийпростірдлядіалогу, і теж у невеликому провінційному місті – у Сваляві Закарпатської області. Тут так само відбувається живе спілкування, за яким останнім часом усі буквально зголодніли. А теми для спілкування – все про те саме, про залученість жінок до прийняття рішень на всіх рівнях.

Так, останній діалог, проведений у лютому, мав тему «Участь жінок і дівчат в управлінні місцевими громадами». Попереду – низка запланованих заходів на тему участі жіноцтва в управлянні місцевими громадами. Вони спрямовані на підтримку молодих жінок, які проявили себе активними й перспективними лідерками.

P/s

Пояснювати, чому залученість жінок до прийняття рішень сприяє мирному й конструктивному вирішенню питань, у нашій статті зайве. По-перше, ці пояснення «з нуля» потребують великого обсягу. По-друге, це доведено наукою й досвідом людства. Просто констатуємо: наразі безліч українських жінок усвідомлюють, що їхня залученість потрібна їм і потрібна країні. Навіть більше, ніж просто розуміють – вони роблять на цьому шляху конкретні кроки. І переселенки в тому числі.

Юлія Сабаєва