Як активісти з Рубіжного створили «Нове життя» в Тернополі, - ФОТО

Громадську організацію «Майбутнє України» заснувала в місті Рубіжне на Луганщині успішна місцева підприємиця Ольга Феленко в жовтні 2015 року. Для неї та її однодумців це стало відповіддю на проросійські рухи в регіоні, а також результатом усвідомлення власної не тільки економічної, а й соціальної та громадянської відповідальності.

Ольга Філенко

Зараз «Майбутнє України» допомагає переселенцям в Тернополі, а пані Ольга зареєструвала благодійний фонд, щоб реалізувати свої ідеї для підтримки земляків. 

Різниця, який прапор висіть 

Ольга Феленко займалася бізнесом, мала мережу подарункових магазинів і особливо не цікавилася політичним чи громадським життям міста. Але у 2014 році, коли жінка вперше побачила в рідному Рубіжному на площі людей, які агресивно пропагували "руський мір", надягнувши "георгіївські стрічки" та повісивши незрозумілий прапор, пані Ольга здивована запитувала у тих, хто був дотичним до місцевої влади: що це таке відбувається? 

«А вони відповіли, що ці прапори та стрічки не знімають, щоб в місті не було ніяких заворушень, - згадує пані Ольга. - І нічого ж, мовляв, не змінилося, яка різниця де який прапор висить». 

І тоді пані Ольга зрозуміла, що займатися виключно бізнесом усі ці роки становлення держави було великою помилкою.: можливо, якби більшість містян раніше були активними, то багатьох проблем з ідентичністю можна було б уникнути. 

Згодом у місті з'явилися перші блок-пости, на яких стояли якісь маргінали, спочатку без зброї. Але дивлячись на те, що відбувалося у Слов'янську, люди вже розуміли, хто та навіщо прийде за ними. І пані Ольга знов запитувала місцевих можновладців, чому правоохоронна система не працює, чому не розганяють цих нетверезих людей, які «кошмарять» містян, без жодних повноважень перевіряють документи. Поки вони ще без зброї та не пов’язані з найманцями. Але депутати знизували плечима і казали, що, мовляв, ці особи нікому не заважають - ну співають якихось пісень, ну ставлять якісь загородження... 

«А потім, коли в місті вже з'явилися так звані «ополченці» зі зброєю, той самий депутат, з яким я на початку цієї вакханалії спілкувалася, скаржився, що небезпечно по місту їздити, бо джипи відбирають, - каже пані Ольга. - Але мені особисто пощастило тоді не отримати досвід «спілкування» з цими злочинцями. Бо ми не займалися громадською роботою, тому не були їм цікаві. Нам вдалося навіть не платити «данини», за якою вони, звісно, пішли до усіх підприємців. Тільки їх помічали біля наших магазинчиків, ми зачинялися та тікали через «чорний вихід». 

Громадська позиція важлива 

А як тільки у місто зайшли ЗСУ, родина Феленків зайняла активну патріотичну позицію, бо зрозуміли, що «ховатися» тільки за бізнес - неправильно. 

«Ми організували системну допомогу військовим, надавали безплатне житло воєнним та переселенцям, ходили на мітинги, проводили збори активних патріотичних громадян міста. Мій найбільший магазин знаходився біля вокзалу, тому він став певним центром допомоги тим, хто рятувався від війни — до нас приїздили люди зі Щастя, Луганська, Станиці Луганської. Тоді я просто брала гроші та купувала те, що потрібно було конкретній родині: одяг, ковдри, постіль, посуд», - згадує той час пані Ольга. 

До активістів приходили знайомі, яким вони допомагали збирати потрібні речі на передову. Бо тоді українські солдати потребували буквального всього: часто вони були в капцях, без нормальної форми, не було елементарної їжі. 

«Ми об'єднали рубіжанських підприємців, зробили таку собі «касу», з якої закупили повний мікроавтобус корисних речей, про які просив командир. І повезли до хлопців, - згадує пані Ольга. -  Коли ми вперше приїхали, вони стали навколо нашого буса і кажуть: "Ви що, Червоний Хрест?" Бо тоді вони ще не бачили волонтерської допомоги в таких об'ємах».

Коли за законом треба було створити Громадську Раду при виконкомі, доєднатися до цього дорадчого органу запропонували й пані Ользі. Але для цього треба було зареєструвати громадську організацію. Її вирішили назвати «Майбутнє України», вона об’єднала два десятки активістів та волонтерів, що допомагали пані Ользі в її діяльності. 

Опозиція до міської влади 

А коли чинний керівник Громадської ради виїхав до іншого міста, пані Ольгу обрали головою. 

«Я, чесно кажучи, не дуже хотіла, бо не зналася на цій роботі. Але мене вмовили, навіть не підозрюючи, що незабаром я перетворю традиційно «ручний» орган на опозицію до міської влади», - трохи з самоіронією розповідає пані Ольга. 

Вона спромоглася організувати плідну та успішну роботу: навіть збиралися активісти не раз на три місяці, як потрібно за законом, а щотижня. На ці збори з задоволенням стали приходити пересічні рубіжани, які цікавилися тією чи іншою сферою розвитку міста, радили, критикували, приєднувалися до роботи. 

І пані Ольга разом з однодумцями все глибше почала занурюватися в проблеми міста, побачивши купу гострих питань, розв'язання яких хвилювало багатьох містян. Зокрема, закриття шкіл через нестачу фінансів в міському бюджеті, в той час, як прибуток від орендування на міському ринку отримує приватна особа, сплачуючи в бюджет максимально занижені податки. 

«Ми провели розслідування і ужахалися тим схемам, за якими фактично обкрадали місцевих мешканців. Той же ринок було просто критично необхідно перевести в комунальну власність. Що, до речі, нам врешті решт вдалося зробити», - пояснює пані Ольга.

Ціна непокори 

Але для пані Ольги це мало певну ціну: у 2019 році їй, за кримінальними звичаями, що панували на Донеччині та Луганщині, підпалили найбільший магазин. Саме перед Новим роком, коли очікувався великий виторг сувенірів та подарунків. Але попри те, що майже 300-метрове приміщення було охоплене вогнем, підпалене з різних точок, всередині пошкодження були мінімальні. І пані Ольга вважає це певним знаком, що справедливість все ж існує. 

«Ми зайшли у приміщення з працівниками ДСНС та поліції — і я плакала. Але поки ми йшли по магазину до мого кабінету, сльози всихали. Бо пошкодження виявилися не такими страшними, як здавалося спочатку», - згадує неприємну подію пані Ольга. 

На жаль, співпрацювати з місцевою владою не вдавалося навіть у рамках проєктів. Громадська організація разом з чиновниками написала проєкт «Безпечне місто», але активісти відмовилися ставити свої підписи, бо навіть камери спостереження, технічні характеристики яких були прописані в проєкті, влада пропонувала закупити з порушенням та корупційною складовою. Тому «Майбутнє України», яке пані Ольга бачила чесним та прозорим, було вкрай незручним для влади в Рубіжному. 

Погрожували вбити «в прямому ефірі» 

Новий етап війни Рубіжне це відчуло майже одразу. Перший тиждень пані Ольга з родиною сиділи вдома, але створили запас продуктів. Думали, що попереду складі часи, але їхня допомога знадобиться під час оборони міста. Бо підтримували зв'язки з військовими, що обороняли Рубіжне, продовжували допомагати армії. Коли обстріли стали нестерпними, вони переїхали до підвалу іншого свого будинку, на цій же вулиці в іншому підвалі переховувалася донька з зятем та онукою. 

«Я вірю в ЗСУ і до останнього у своїй групі «Файне Рубіжне» викладала пости підтримки, навіть не розуміючи, що ворог вже за кілька кілометрів від мого будинку, - каже жінка. -  

А потім я почала отримувати погрози у соціальних мережах - від тих, кому моя патріотична позиція муляла всі ці роки. Ці «доброзичливі люди» надсилали прокльони, картинки з демонстрацією, щоб вони зроблять в «прямому ефірі», коли мене знайдуть». 

І їх вже шукали. Врятувало родину те, що про той їхній будинок, де вони переховувалися, майже ніхто не знав. Але це не могло тривати довго: знайомий, який рятувався разом з родиною Феленко в їхньому будинку, сказав, що вже на сусідній вулиці кадирівці ходять по домах та перевіряють документи. 

«Збиралися ми настільки швидко, що хапали просто все, що бачили. Психіка працювала дивно: тоді в нас вже багато днів не було світла, тому я не взяла жодного свого ноутбука- подумала, а навіщо мені техніка, якщо немає світла. - з сумом згадує жінка. - А от старі капці, домашній халат та купу сірників - так, я спакувала. І коли ми нарешті вибралися з міста, з'ясувалося, що у нас фактично немає грошей і майже порожній бак авто». 

Просити про допомогу не звикла

Тоді, на початку квітня, в Україні був шалений дефіцит палива на заправках, та й купити його Феленкам не було за що. Але нарешті Ользі вдалося зв'язатися з друзями, які почали надсилати гроші на картку. 

«І ми їхали, доти вистачало палива. Потім ще купували, і їхали далі — ми не мали планів та підготовленої стратегії. Так ми добралися до Тернополя, де нас обіцяли прихистити та нагодувати. Тимчасово. Бо ми тоді навіть уявити не могли, що вже не повернемося додому», - каже жінка. 

Перший час «виживатися» у статус переселенців активістам було дуже важко. Вони не звикли не тільки просити про допомогу, а й отримувати її. Бо зазвичай самі були тими, хто допомагає та підтримує. 

«Вдома ми зробили гарний запас їжі - була і тушкованка, і згущене молоко. А з собою до автівку кинули... борошно та макарони... Пам'ятаю, як ми чотири години стояли в якійсь черзі, щоб отримати буханку хліба та мінералку. Просити допомоги у друзів було ніяково - я звикла допомагати, а не просити. Тож, мій емоційний стан був вкрай важким, - згадує свій стан пані Ольга і додає дуже промовистих деталей, про які можуть розповісти багато з тих, хто виїздив з-під обстрілів, - До початку повномасштабного вторгнення у мене була така модна зачіска - асиметрія, з одного боку довге волосся, з іншого вибрите. І десь місяць я просто дитячою гумкою для волосся робила такий «хвостик» і ходила на усі ті черги за продуктами. Мені було все одно через стрес: мене тут ніхто не знає, то нехай буде якнайгірше». 

Але несподівано до неї почали підходити земляки, які теж опинилися в Тернополі. І, як не дивно, саме це повернуло до продуктивного життя — який «хвостик», що про мене подумають люди? 

Біда у всіх одна 

І люди почали запитувати про допомогу, бо звикли, що до Феленків можна завжди звернутися у разі скрути. 

«А що я знаю, коли я така саме - у гуртожитку, без речей та грошей?- зітхає пані Ольга. - Тому так і казала: нічим допомогти не можу». 

Але несподівано знайомі, як вона каже «з минулого життя», котрі жили закордоном, почали питати, чи потрібна якась допомога. 

«Мені одній, звісно, не треба, але, кажу, якщо хочете, збирайте на усіх - у нас тут купа людей з Луганщини, які виїхали без нічого, під обстрілами, - розповідає жінка. - Першу фуру гуманітарної допомоги я прийняла просто в коридорі нашого гуртожитку. Все роздала, відправила звіти тим, хто зібрав нам допомогу. А вони: там вже друга їде...»

Такого повороту подій не витримало керівництво коледжу, у гуртожитку якого жили переселенці. Мовляв, на три дні пустили, а тепер тут склади влаштовують. Тому вона кинула клич серед земляків: хочете, щоб була допомога, шукайте безплатне приміщення. І, на диво, знайшлося цілих два, де пані Ольга організувала регулярну допомогу. Спочатку - своїм землякам, а потім вже ніхто не ділив, звідки людина приїхала, рятуючись від війни. Бо біда у всіх одна. 

Але пані Ольга вже міряла відкрити не просто склад, а повноцінний Хаб, де переселенці могли б отримувати соціальну, психологічну та  юридичну допомогу. Бо питання видання гуманітарної допомоги поступово ставало трохи менш актуальним: люди обживалися у побуті, але такої підтримки потребували постійно. 

Хаб — для нового життя 

Щоб нарешті отримати офіційне приміщення для втілення своїх ідей, а не перебувати «на пташиних правах», пані Ольга вирішила звернутися до міської влади Тернополя. Активісти підготували звіт про свою роботу, який вийшов на десять аркушів. Зробили презентацію, написали свою концепцію.

Виявляється, за цей час вони допомогли понад трьом тисячам людей і майже тисячі родин, серед яких були багатодітні родини, люди з інвалідністю, самотні літні переселенці з різних регіонів країни  

Але старту створення Хабу заважало не тільки відсутність потрібного приміщення, яке, до речі, вдалося виграти в аукціоні, який влаштувала міськрада, а й потреба в перереєстрації організації «Майбутнє України» за новою юридичною адресою. Щоб співпрацювати з різними фондами, пані Ользі довелося зробити не тільки це, а й створити Благодійний фонд «Нове життя» - щоб координувати та фінансувати Хаб у Тернополі. Про важливість відкриття цього закладу висловився у ЗМІ міський голова Тернополя Сергій Надал: 

«Пишаємось, що мешканці і Рубіжного, і Луганська й інших міст вибрали для свого місця проживання саме Тернопіль. Важливо, щоб ви зрозуміли, ми не вважаємо вас ні біженцями, ні переселенцями. Ви такі ж українці, які на певний проміжок часу були змушені покинути свій рідний дім. Тому хочемо, щоб Тернопіль став для вас другим рідним домом, щоб ви тут адаптувались, почувались повноцінними мешканцями нашої громади. Дякую вам за приклад любові до країни, ви вибрали Україну, а не життя з окупантом. Ви є добрим прикладом згуртованості дружності і працьовитості. Зі свого боку ми і надалі допомагатимемо вам, щоб Тернопіль став для вас комфортним містом».