«Нам треба настріляти мільйон росіян»: інтерв'ю з "Мадяром", який обороняє Бахмут

В інтерв'ю Radio NV Мадяр розповів більше про ситуацію навколо Бахмуту.

— Поговорімо про ту ситуацію, яка зараз складається у Бахмуті. Ми розуміємо, що в Соледарі не найкраще, хоча опір триває. На північних околицях Бахмута росіянам вдається все ж таки просунутися. Наскільки це серйозні ризики, загрози для нашого міста -фортеці, як його називають, для Бахмуту.

— Я не можу сказати достеменно, тому що я ж не військовий стратег, а звичайний солдат. Це певні ризики. Наприклад, сьогодні, коли я їхав в Бахмут, на дорозі з Часового Яру по нам міна влупила. А так загалом все було безпечно. Просто вискакували, і буквально в чотирьох метрах від мене лягла міна. Там ніколи не прилітало. Тому якось так це небезпечно.

Якщо вони переріжуть зверху дорогу, думаю, що Бахмуту буде недобре.

— Кліщіївка — це ще одне місце, про яке Генштаб зараз звітує, як про місце дуже серйозних боїв. Що відбувається?

— Ми там якраз працюємо — на Кліщіївці. Там погано, не добре там. Бо насправді вони намагаються обійти з боку, не по самій Кліщіївці.

У нас працюють групи по Кліщіївці. Там складна доволі ситуація, не так все просто.

— Які зараз умови на фронті? Я читав пост журналіста Юрія Бутусова, який писав, що нашим бійцям не вистачає обігріву, потрібні зараз і устілки, і багато чого іншого. Мороз на бахмутському напрямку дуже сильно дошкуляє нашим бійцям.

— Кожен рід військ має свої певні умови. Найтяжче завжди піхоті. Тому що піхота стоїть в окопах, піхота штурмує посадки і піхота відбиває штурми. Так, дуже холодно.

Українські військові у Бахмуті / Фото: Костянтин і Влада Ліберови

Я, наприклад. Ми живемо в покинутій хаті. Ми її привели до ладу, маємо певний побут — піч, генератор, наприклад, Starlink. У піхоти таких можливостей немає. Їх заводять на позиції і там холодно, там дуже незатишно. І якщо тебе ще намагаються вбити, то це так собі умови, хочу сказати.

— Які потреби війська зараз найгостріші?

— У кожного по-різному. Грілки — так: для рук, для ніг — це стовідсотково. Машини — їх просто немає. От ми сьогодні ще одну машину втратили. Засоби зв’язку, яких не вистачає. Дуже багато всього насправді.

Насправді весь час щось є. Кожен знає свою потребу. Я вам скажу, що — Mavic — це просто розхідний матеріал. Ми за три дні втратили чотири. І зараз метушимося якось їх собі зробити. Звичайна військова робота.

— Про Mavic ви згадали. А мені згадалося інтерв'ю, яке міністр оборони Резніков дав виданню Лівий берег, закликавши не недооцінювати роль цивільних дронів у війні. Сказав, що Mavic деякі українські генерали називають весільними дронами. Як би ви відреагували на такі слова?

— Армія — це дуже великий і забюрократизований механізм. Є штатка. От у мене, наприклад, по штатці ця людина — водій або гранатометник, а він по факту у мене радист. Те ж в армії - по штату«не положено», їх немає бути, він правий.

Mavic — це на коліні зроблений засіб спостереження, який використовується як нами, так і нашими ворогами. Стратегічно — правильно, але зараз без них ніяк.

Стратегічно нам потрібні крила, нам потрібні свої дрони, які будуть мати можливість протидії РЕБ. Нам потрібні геть інші засоби, з іншими параметрами. Але вийшло так, як вийшло. Є те, що є. Наприклад, Autel тут не літає, хоча Autel вартує дорожче, ніж Mavic.

— А що зараз з безпілотною складовою у росіян? Є дані про те, що вони свої Орлани складають і далі успішно продовжують літати. Наскільки це далі залишається поширеним явищем, що вони у небі мають достатньо очей?

— Вони, як і ми, все бачать. Вони доволі ефективно працюють зі своєю безпілотною авіацією. Я не можу сказати, хто кращий — ми чи вони. Я бачу ефективність тільки з нашого боку. Але вони бачать куди стріляти. Краще або гірше — не можу сказати.

Не треба недооцінювати ворога. Вони доволі сильні. Кажуть: «Ваньки, Ваньки… Лише в полях лежать ті Ваньки». Але на середньому рівні вони були доволі підготовленими. У них є нормальна складова з екіпіровки, яка дає їм можливості, яких краще б у них не було.

Тому у них є очі, у них є Орлани. Вони також працюють з Mavic, до речі. Тож якось так.

Я займався військовою історією. Ця війна мені нагадує [ситуацію], коли дві є радянські армії, які зустрілись на полі бою. І як далі — буде залежати від командирів середньої ланки.

Єдине, що можу сказати, що у нашому випадку керованість військами — трохи краща. Тому що все ж таки у нас немає вертикальної системи управління: без наказу, тільки по погодженню щось робити. Так, є моменти, але все ж ми більш мобільні в якихось питаннях. Це моя особиста думка.

— Ваньки Ваньками, але вони прорвалися у Соледарі. Вони створили ризики зараз Бахмуту. Вони тиснуть на Кліщіївку. Як ви вважаєте, як далеко вони такою тактикою можуть зайти? Ми зараз говоримо про те, що в них починається величезна мобілізація — до півмільйона людей. Ця тактика може працювати: закидувати штурмові групи, піхоту і далі просуватися?

— В їхньому випадку — це доволі ефективна тактика. Тому що люди в них дешеві, вони нічого не коштують. І вони можуть використовувати свій мобілізаційний ресурс доти, доки в них не буде всередині якоїсь бучі, яка підведе до того, що люди перестануть погоджуватися на цю авантюру. Але це дуже довгий і непростий шлях.

Нам треба їх настріляти десь мільйон, півтора. А поки що ми настріляли їх тільки 117 тисяч. Тому це доволі ефективна тактика.

Думаю, що нам на вищому рівні треба шукати відповіді, як з цим бути. Тому що тут поля насправді усіяні їх тілами. Їх тут реально дохера лежить. І вони ще продовжують йти.

Бахмут / Фото: Костянтин і Влада Ліберови

— Існує думка-заклик до українських експертів: не говоріть величезні, шалені, непоправимі втрати росіян. Є просто поняття в воєнній історії - допустимі чи недопустимі втрати. Вочевидь, в росіян те, що всіяно поля тілами на підступах до Бахмута, це допустимі для них втрати. Ви теж так думаєте?

— Думаю, так.

— За їхніми даними, вони мобілізували 300 тисяч ненавчених якихось людей. Вони в них є. У нас людей — в рази менше. І зараз вони ще 500 тисяч хочуть мобілізувати. Потрібно буде їм мільйон — вони ще мільйон мобілізують.

Що робити? Їх треба вбивати масово. Як я казав колись в інтерв'ю і ще раз скажу: нам треба зміщувати акценти наших вогневих ударів на територію Російської Федерації. Виявляти логістичні центри, виявляти бази скупчення ворога і лупити туди. І коли люди, які живуть в цих містах, зрозуміють, що російські військові - це небезпека для них, от тоді вони вже будуть задумуватися, що ж їм робити з їхньою владою.

Приїхали військові, в Макіївці лупанули по ПТУ. Класно лупанули. Чому в Макіївці? Чому, наприклад, не вдарили десь під Пітером? Я вважаю, що нам треба змістити стратегічні акценти в бік того, щоб вбивати їх до моменту розгортання в бойові порядки.

— Говорять, що постачання західної техніки нам дає, якщо не кількісно, то дуже хорошу якісну перевагу для бодай їхнього стримування. Це відповідає дійсності?

— Я не можу цього сказати. Я ж не бачив всієї картини по лінії фронту або своєму напрямку. Так, це якось стримує. Якби цього не було, нам би було значно гірше. Але наскільки це ефективно, я не можу сказати

— Видання The Wall Street Journal написало, посилаючись на слова неназваного українського командира, що в українській армії величезні втрати під Соледаром. І начебто цей командир сказав, що ці втрати є більшими, ніж у росіян. Це правда, чи вони повелися на російську пропаганду?

— Не можу нічого щодо цього сказати. Оскільки це людина не названа, задати їй питання немає можливості. Втрати — є, втрати — неабиякі. Але як зрозуміти величезні чи не величезні. Величезні у співвідношенні з чим?

Знаєте, коли кажуть: я дам тобі все. Це означає, що я не дам тобі нічого. Так і тут — величезні. Величезні — це скільки? Так, втрати є: дуже багато людей гине, травмуються, пораненні і таке інше. А скільки це, в масштабі чого? Тому я б не дослухався до цього. Це більше виглядає, як панічна якась заява про те, що все пропало — побігли.

Бахмут / Фото: Костянтин і Влада Ліберови

— Ви казали про ризики, які створюються для Бахмута. Зараз дуже багато є розмов в тилу щодо воєнної доцільності тримати Соледар. Її, як би немає, але є політична доцільність тримати Соледар і не відступати аж до останньої хвилини. Ви, як військові на місцях, таке питання, я так розумію, собі не ставити взагалі: тримати, не тримати, відступати, не відступати. Що каже командування те й робите?

— Так. Я не можу відмовитися від наказу. Тобто є якась кількість людей, ми їх називаєм відмовники, але ні я, ні мої люди не мають можливості сказати«ні». Тому що ми прийшли сюди за своїм бажанням.

Справа в тому, що ситуація, в якій ми опинилися з Соледром, дуже схожа на ситуацію з Дебальцево в 2015 року. Коли Дебальцево було виступом і було зрозуміло, що будуть лупити. Але політично воно мало бути нашим. І тому там була ситуація з восьмою бригадою, яка потерпала.

Я думаю, що ситуація дуже схожа. Але, знову ж, розумієте, як я можу судити про те, про що нічого не знаю? У Генерального штабу є Валерій Федорович Залужний, який займається цим. У нас є Міністерство оборони, яке займається тим, щоб у Валерія Федоровича було достатньо сил та засобів. Я певен, що, можливо, є якийсь сенс його тримати задля чогось. Але я не можу гадати, тому що я не бачу стратегічного задуму, я не бачу загроз з інших напрямків. І я не є диванним експертом, який буде казати: все пропало або ми всіх перемогли, війна закінчиться за два-три тижні, ми дрюкнули русню.

Ні, це гра в довгу. Це насправді дуже складна шахова партія, в якій ходи прораховуються наперед. І цих ходів може бути стільки, що ми навіть уявити собі не можемо. Не треба мати ілюзій щодо того, що війна закінчиться протягом найближчих декількох місяців або навіть півроку. Так не буде.

— А чому ви так вважаєте? Буданов говорить, що є шанси все ж в 2023 році завершити. Принаймні, якщо говорити так — цей епізод війни з Росією.

— Де ми завершимо цей епізод війни з Росією? Ми завершимо його на кордонах 1991 року? Це буде перемир’я, це буде що?

Я вважаю, що Росія від своїх планів не відмовиться. І вони будуть намагатися всіма силами забрати стільки, скільки вони зможуть. Люди, засоби у них для цього є. Чому вони мають відмовитися від своєї мети?

Це моя особиста думка, я не є експертом: вважаю, що ця війна буде тривати ще щонайменше весь 2023 рік, а може й більше. І що війна закінчиться не тому, що якісь непоправні втрати будуть у Росії. Вона закінчиться від того, що в Росії почнуться свої внутрішні трансформації, які призведуть до того, що у них просто не буде ні часу, ні сил займатися нами.

— А що буде для вас перемогою?

— Якщо Росія в тому вигляді, в якому вона є зараз, перестане існувати загалом. Тобто буде Московія, Москва, Московська область, можливо, Пітер на кордоні з Фінляндією, тому що там більшу частину землі треба віддати. Урал — відокремиться, Сахалін — відокремиться. Східний Сибір забере Китай. Республіки Кавказу отримують нарешті свою незалежність.

Розумієте, в чому справа: в Росії росіян немає. Росіянин — це не національність, це відношення до країни: я живу в Росії, тому я росіянин. Росіян як таких то немає, їх лишилося дуже небагато.

Тому, коли Росія закінчиться, коли вони будуть формувати свої територіальні кордони по етнічних ознаках, і коли росіяни будуть жити в Росії, а Росії буде дуже небагато; і в них не буде ані сил, ані засобів для того, щоб проявляти агресію; коли вони виплатять нам всі репарації, коли вони відбудують нашу країну — мине ще років 100.

Коли вони усвідомлять те, яку біду вони робили в світі, тоді вже це буде, мабуть, перемога.

Але, я думаю, що наше покоління до цього не доживе — до тієї перемоги, яка є для мене перемогою. Це дуже тривалий процес. І якщо в масштабі людського життя, рік або п’ять років — начебто багато. В масштабі історії, в масштабі держав: 5, 10, 20, 50 років — це може бути загалом невеликий термін.