Стійкість та досвід: як працює Коаліція “На лінії зіткнення” в умовах великої війни, - ФОТО

 У рідних містах активістів - окупація чи активні бойові дії, але вони продовжують розбудовувати громадянське суспільство та допомагати землякам. Вперше з моменту повномасштабного вторгнення вони зібралися разом - вісім громадських ініціатив, які у 2021 році об’єдналися для розвитку своїх прифронтових громад.

До громадської спілки, засновником якої є юридичні особи-громадські організації, входить “Наше відродження - Донбас Україна” з Красногорівки, “Студія громадських жіночих ініціатив” з Нью-Йорка, “Ґрунт” та “Центр ініціатив підприємців м. Торецьк” з Торецька, “Комроз” з Попасної, “Культурна Фортеця” зі Щастя, “Синергія Про” з Авдіївки та “ЮейГруп” зі Світлодарська. Про досягнення в адвокації інтересів прифронтових міст на рівні держави та те, як вдалося переформатувати роботу Коаліції під нові виклики, розповів 62 голова Коаліції “На лінії зіткнення” Андрій Грудкін.

Розвиватися, а не виживати

- Ідея створення Коаліції була в бажанні сприяти не просто виживанню наших прифронтових населених пунктів, а й їхньому розвитку. Ми з 2014 року жили у прифронтових громадах і не бачили змін на краще. У нас всі процеси, які були помітні на Донеччині та Луганщині, відбувалися не так, як у тому ж Краматорську, Дружківці чи Сєверодонецьку. Там було відносно мирне життя, а у нас завжди гупало. До нас не хотіли заходити інвестори, у нас були в основному військово-цивільні адміністрації. А громадянського суспільства саме у прифронті було багато - і на Донеччині, і на Луганщині. То ми усвідомили, що треба рухатися далі.

Але як рухатися? Наше рішення - просувати політики та адвокатувати рішення, які б дозволяли тому ж бізнесу заходити до нас, мати певні умови і розвиватися. І ми говорили не про виняткові пільги, а про інклюзивні умови, які б гарантували певний інтерес для розвитку цих громад.

Ми проводили багато досліджень, дивилися, як працюють бюджети в цих громадах, намагалися з’ясувати, що за утворення - військово-цивільні адміністрації. Бо це, власне, був унікальний досвід саме наших територій на той момент. І вже тоді бачили, що ВЦА сильно відрізняються від місцевих рад. Констатували, що по всій Донеччині та Луганщині є сплеск бажання людей брати відповідальність за свої громади, контролювати владу, користуватися інструментами впливу на органи місцевого самоврядування. А у нас демократія фактично згорталася, чим далі тим більше, ВЦА ставали вертикальними структурами, які підпорядковуються виключно керівництву обласної ВЦА.

Ми були впевнені, що попри наближеність до фронту, у нас теж треба впроваджувати інструменти локальної демократії - петиції, громадські ради, бюджети участі, щоб місцева громадськість мала певний вплив на прийняття рішень, могла заявляти, що саме треба реалізовувати в наших містах. Бо іншого часу для цих процесів не буде, відсутність цього етапу в наших містах могла надовго відсунути їхній розвиток...

Географічно ми охопили усю лінію зіткнення, починаючи від Сартани, закінчуючи Щастям - з півдня на північ. У нас були активісти зі Світлодарська, Торецька, Авдіївки, Щастя, Попасної, Нью-Йорка, Сартани, Красногорівки.

Майже усі пропозиції були почуті

- Згодом ми вийшли на рівень Міністерства реінтеграції, яке було ключовим стейкхолдером щодо політики на цих територіях. Активісти Коаліції брали участь у розробці Стратегії економічного розвитку Донецької і Луганської областей, зустрічалися з нардепами, з міністрами. Люди почали вірити у те, що їх дії призводять до прийняття рішень на найвищому національному рівні. І більшість наших пропозиції були враховані.

Наприклад, це зменшення податків та збільшення відсотку ПДФО, який мав залишатися у місцевому бюджеті: 80% - залишається у громаді, 20% йде в обласний бюджет. Це б стимулювало та накопичувало ресурси, які можна було б витрачати.

Ми знали, що бізнеси не хотіли заходити до нас, тому що оренда комунального майна і землі у прифронтових громадах була тільки на один рік. І умовний підприємець, навіть якщо хотів би інвестувати та працювати довго, побоювався, що для нього можуть змінити умови вже через рік. Ми добилися того, що термін оренди збільшили до п'яти років — тож, людина може працювати нормально.

Якщо з глобального, то ще планувалось створити Фонд консорціумного фінансування, куди б залучалися західні партнери. Цей фонд також забезпечував би страхування підприємців від військово-політичних ризиків Уряд схвалив цю Стратегію, але повномасштабне вторгнення все це звело нанівець.

Розпорошилися по всій країні

- На початку повномасштабного вторгнення ми усі були в різному становищі. Хтось одразу сидів під обстрілами, хтось взагалі опинився в окупації. Наш активіст Максим не встиг виїхати зі Світлодарську, ми координували його евакуацію, зібрали кошти, і це вдалося. В перші дні також у Щасті Віталій Приліпа сидів під обстрілами. І ми з Сєверодонецької РДА координувалися, як його евакуювати. Бо ми розуміли, що перше, що будуть робити окупанти - полювати на проукраїнських активістів. Це було очевидно.

Андрій Полухін, теж зі Світлодарська, пішов одразу ж дот ЗСУ, бо він мав бойовий досвід ще з 2014 року. Він сам киянин, але після демобілізації залишився на сході, щоб розвивати громадянське суспільство. Зараз він медик 24 ОМБр імені короля Данила з позивним “Пастор”.

Так ми всі роз'їхалися — бо навіть з назви нашої Коаліції зрозуміло, що йдеться про безпосередню небезпеку. Дівчата зі Щастя поїхали до Чернігова та Києва, багато торецьких підприємців та громадська організація, яка займається розвитком бізнесу, поїхали до Дніпра. Я також спочатку з родиною виїхав у Дніпро, а потім до Івано-Франківська. Олена Заруба зі Світлодарська поїхала до Львова.

Але ми жодної хвилини не думали, що Коаліція розпалась. Наш інстинкт та досвід підказували, що треба робити щось корисне та триматися купою. Спочатку ми просто збирали кошти. Нам довелося допомагати родинам дітей з Нью-Йорка, які під Ізюмом попали під обстріл. На жаль, кілька дітей загинуло, кілька опинилося в лікарні. Ми збирали їм на ліки.

Потім збирали допомогу для територіальної оборони різних громад Донеччини. Через кілька тижнів донори почали реагувати: дивитися, хто з громадських гравців в регіоні може зараз забезпечити надання гуманітарної допомоги. Ми включилися, реалізували кілька проєктів досить успішно. Тому що ми - місцеві, знаємо потреби, ми вміємо їх збирати та надавати саме те, що потрібно.

Спочатку в Авдіївку, Торецьк, Світлодарськ, поки його не окупували, дуже потрібні були ліки. Тож, ми возили ліки. Потім усі шукали матеріали для облаштування укриттів - від відер, лопат, антисептиків і до пауербанків та ковдр. З торецьким напрямком зі мною працює Олена Шевчук, яка опікувалася місцевою молоддю з “Культурних хуліганів” та Олександра Басан, що очолювала Лігу майбутніх поліцейських. Перший час ми активно возили гуманітарну допомогу до громад Донеччини, зараз намагаємося охоплювати села, які традиційно залишаються поза увагою великих волонтерських ініціатив.

Робота в нових громадах

- Наші люди опинилися у різних громадах, але кожен з них бачив своє поле діяльності. Наприклад, Татьяна Красько з Нью-Йорка, переїхала в Миргород, де почала опікуватися шелтерами та ВПО, які там жили. Згодом її обрали головою Ради ВПО у цьому місті. І так, в принципі, цю модель можна поширити на всіх наших. Активісти йшли до місцевої влади, почали збирати інформацію про потреби ВПО, бо вони постійно змінювалися: люди потихенько починали пускати коріння в нових громадах.

У нас є досвід, є розуміння, як збирати інформацію, і є розуміння, що робити з цією інформацією. В основному, усі зусилля були орієнтовані на потреби внутрішньо переміщених осіб в цих громадах, куди наші організації релокувалися: ми селили людей у місця тимчасового прихистку, облаштовували для них приміщення, ставили там пралки, душові кабіни, ліжка. Ми мали багато партнерів, бо донори також перелаштувалися на модель кризового реагування. І я відверто пишаюсь громадськістю Донеччини, бо коли ми у себе працювали, навіть не уявляли, що в інших областях такого сплеску, як у нас не відбулося: в багатьох містах немає такого ресурсу, людського і професійного, який був у нас ці роки після 2014-го. І це дуже потужно, я вважаю.

А потім потроху змінювалися зовнішні фактори. Збройні сили звільняли території, відчувалася умовна стабілізація у процесах. І ми почали думати про те, що виключно гуманітарка - це не наша лінія. Ми це робимо, але це не те, що нам подобається. Тому і ризикнули повернутися до адвокації: надсилали пропозиції Міністерству реінтеграції щодо формування Стратегії інтеграції - національний документ, який також зараз схвалений.

Ми хотіли, щоб наш досвід був врахований. Ми пропонували, щоб будь-які рішення, що стосуються життя громад, які або знаходяться у зоні бойових дій, або є громадами ВПО в інших областях, не приймалися без консультацій з громадськими організаціями звідти. Тобто щоб не втрачалася взаємодія, щоб будь-які політики, плани, програми без цих людей, щодо яких це застосовується, не приймалися. Не все вдалося донести, але на рівні основного прийняття рішень вже передбачена Координаційна рада, куди можуть входити наші громадської організації.

Але ми маємо і самі усвідомити своє майбутнє як громадської спілки. Ми зрозуміли, що 80% громадських організацій продовжують ефективно діяти там, де вони опинилися. Хтось проводить майстер-класи для дітей у Києві, хтось збирає свідчення про воєнні злочини РФ в Чернігові. Але ми маємо продовжувати свою діяльність з розбудови демократії та розвитку громад. Тому зараз ми вперше з часів повномасштабного вторгнення зібралися на стратегічну сесію, де визначаємо, що будемо робити далі, щоб підсилювати одне одного, зберегти спроможність кожної з організацій-учасниць, щоб сама коаліція далі розвивалася.

Стратегії відновлення — не “для галочки”

- Ми вже бачимо на цьому етапі, що у нас всіх проявляється психологічний зв'язок з громадами. Більшість каже: навіть якщо ми не повернемось туди з різних причин, ми хочемо щось робити для наших громад.

Ми розуміємо, що військові адміністрації прямо зараз вже пишуть плани відновлення та відбудови, і знаємо, що жодна з наших організацій не залучена до цього процесу у своїх громадах.

Може це трохи нескромно, але всі наші організації дуже компетентні в цьому, бо раніше ми обов'язково були в робочих групах з написання стратегій розвитку громад. Бувало, не давали робити їх “для галочки”, коли чиновники просто копіювали з інтернету, навіть не змінюючи назву річки, що протікає в якомусь західноукраїнському місті. І ми бачимо, що вони досі мислять просто в парадигмі дедлайнів. У Мінреінтеграції їм сказали — напишіть швидко план, що робити після деокупації, і ніхто, на жаль, не збирається залучати до цього громадськість...

На усіх масштабних конференціях, коли збираються донорські організації, постійно звучить, що все це може відбуватись тільки за участі громадськості. Але ми бачимо - це не працює... І нас це не влаштовує. Тому ми маємо нову ціль, яку породили нові виклики. Ми це вже проговорили між собою, зафіксували й будемо планувати, що з цим робити. Бо це докорінно не вірно, коли з громадськістю чемні та люб’язні, коли йдеться про гуманітарну допомогу, але коли треба сидіти й працювати над документами, проводити дослідження, генерувати якісь сенси - то ми вам не потрібні, ми заважаємо працювати. Цього не буде, і Коаліція готова включатися в активні дискусії щодо цих важливих процесів.