Віталій Овчаренко: Коли ми не садимо колаборантів – ми зраджуємо тих українців, які в окупації залишаються вірними своїй державі

Віталій Овчаренко – солдат ЗСУ з Лиману Донецької області. За освітою фахівець з міжнародних відносин, історик. Громадський активіст, учасник акцій протесту на Донбасі, Революції Гідності. Є співавтором законопроекту про колабораціонізм.

Віталій зараз боронить Україну. Активно веде свої соціальні мережі, в яких розповідає про ситуацію на Донеччині, як окупованої, так і підконтрольної українському уряду. Одна з важливих та болючих тем для нього – покарання колаборантів. Їм військовий приділяє багато уваги, враховуючи, як «прогресував» колабораціонізм у порівнянні з 2014 роком.

- Віталію, ви є одним з авторів та ідейних натхненників написання закону про колабораційну діяльність. Як Ви зазначили, ідея з’явилася ще у 2017 році, коли не було активних бойових дій по всій Україні, а були лише окуповані Крим та частина Донбасу. На той момент, що спонукало до цього, це вже була тенденція, яку мало хто помічав?

- Так, цю тенденцію мало хто помічав. Окупація у 2014 році, у порівнянні з сьогоденням, була більш «легкою», обережною: звільнення багатьох міст на той момент йшло простіше. Щодо закону, то почати його писати спонукало багато громадських активістів та представників «Євромайдану» з Донеччини.

У 2017 році виникла парадоксальна ситуація: у Донецькій області, хто під час окупації багатьох міст симпатизував та допомагав окупантам та колаборантам вчиняти злочини проти проукраїнськи налаштованих людей, зокрема активістів – ніяк українським законодавством не каралися. Як мені пояснили силовики: «Немає політичної волі. В адміністрації Президента вважали, що це може обурити суспільство». Є велика несправедливість – коли людина «заходила» з російськими найманцями, показувала пальцем, кого треба затримувати, а потім залишалась бути правоохоронцем, ба більше – далі спокійно жила. Це стосується також ідейних натхненників «днр», організаторів «виборів» 11 травня 2014 року та інших колаборантів, які потім приїжджали на підконтрольну Україні територію і продовжували вільно почувати себе та працювати. Вражає, що із боку силових структур, зокрема СБУ, не було до цих людей питань, що, звісно, обурювало.

Коли було зібрано багато фактів, я почав цікавитись, чи існує в Україні законопроект про колабораціонізм. І з жахом зрозумів, що у законодавчому полі не те що закону немає, навіть термінів, пов’язаних з цим, ніяких не було. Я поспілкувався з низькою донецьких та луганських активістів, познайомився з юристкою Іриною Лоюк. До того, як почати писати тези законопроекту, за власний кошт було проведено 4 круглих столи: у Маріуполі, Краматорську, Сєвєродонецьку та у Харкові – у східних містах України, де мешканці, які там жили, стикалися безпосередньо з колаборантами. Участь брало багато громадян: представники влади, силовики, звичайні громадяни, та взагалі – прихильники законопроекту. Були опитування, розмови та анкетування про колабораціонізм. На основі отриманих даних з’явився законопроект №7425 «Про захист української державності від проявів колабораціонізму». На жаль, він так і залишився законопроектом. Андрій Левус та Сергій Висоцький – депутати Верховної Ради (ВР), допомогли тоді його зареєструвати, однак на голосування Андрієм Парубієм він так і не був винесений.

Ми виходили під ВР з вимогою прийняти законопроект, але у відповідь отримували одне і теж: «Немає політичної волі», на додаток називаючи нас «радикалами», «людьми з ПТСР» та «тими, хто хоче влаштувати 1937 рік». Ті, хто прочитав той законопроект мали б зрозуміти, що він був люстраційний, де не було передбачено кримінальну відповідальність. Ми хотіли, щоб люди, яких визнають колаборантами, могли далі ходити на волі, однак щоб не могли тимчасово працювати в органах державної влади, в силових структурах, податковій, казначействі, армії, в ВЦА, однак попри це нам і надалі навішували ярлики про прив’язаність до «радянських устроїв» та бажанню «всіх посадити».

Нас постійно піддавали критиці, люди дуже боялись самого слова «колабораціонізм», не розуміючи, що під час будь-якої війни колаборанти завжди є. Нічого страшного тут нема, навпаки, можна перечитати історію і переконатись, що це явище, притаманне кожній війні. Однак попри всю критику, були політичні сили, які надихнулись нами та пропонували свої законопроекти про колабораціонізм в дусі нашого.

- Чи був у Вас особистий досвід, так би мовити, “відлову” та спілкуванню з колаборантами, у тому ж самому Лимані, наприклад?

- У 2014 році по Лиману також були колаборанти: вони стояли на блокпостах, організовували «референдуми» і так далі. Багато з ким я спілкувався, деякі колаборанти у період 2016-18 роках змінили свою думку. Мені, як науковцю, було цікаво: чому ж вони так велись на російську пропаганду? Зараз, в умовах повномасштабної війни, спілкування з ними відбувається лише тоді, коли ми їх затримуємо. В перший день визволення Лиману (1 жовтня 2022 року), ми спершу поїхали по їх штабах шукати всю документацію – більш-менш нам це вдалося. Ми знайшли списки активістів т.з. суспільного руху «Донецкая республика» по Лиманському району. Зараз працює СБУ, а самі колаборанти втекли в окупацію – або в Єнакієве, або в Донецьк.

У порівнянні з 2014 роком – ситуація покращилась, але на сьогодні, враховуючи вже повномасштабну війну, цього недостатньо. Досі залишається багато навідників, пропагандистів, людей, які всіляко сприяють російському окупаційному корпусу. Під час сьогоднішньої війни, я щиро переконаний: зараз треба активно саджати колаборантів! Розумію, що це навантаження на пенітенціарну систему України, однак після перемоги, десь через пів року, думаю, більшу частину, самих «простих» колаборантів ми амністуємо. Безкарність колаборантів призводить до того, що інші громадяни починають нехтувати законом та не боятись українських силовиків. Потрібно буде навести ракети на Слов’янськ – вони й будуть це робити, бо знають, що покарання не буде. Як би вони знали, що покарання неминуче, наприклад, сісти на 20 років, вони б може і задумувались: «А чи потрібно воно мені?...». Тим, що ми не садимо колаборантів – ми зраджуємо тих українців, які в окупації залишаються вірними своїй державі й не пішли на співпрацю з ворогом.

Чому Україна при фразі «Услышьте Донбасс!» намагається чути проросійські налаштованих? Чому не слухають ту частину людей Донбасу, які виїхали та залишись вірними своїй державі? Воно наскрізь пронизує питання про покарання колабораціоністів. Прогнозую: коли ми повернемось у Донецьк – знайдеться багато тих, хто буде пояснювати свою співпрацю з колаборантами: «У нас не було вибору…», «Нас примусили» і так далі. Але чому у частини був вибір, і вони залишили все, а інші покращують матеріальні статки, пішовши на повну співпрацю з росіянами. Мені здається, їх прирівнювати всіх – несправедливо.

- Якщо не артикулювати тему про те, що треба відрізняти зрадників та тих, хто залишився вірним державі, при сучасному стані речей, чи може це привести у майбутньому до самосудів, розправ над невинними людьми з боку партизан?

- Абсолютно так. Де не працює держава – працює палка, коктейль Молотова та зброя, тобто закони вулиці. Один з наших тезисів: якщо держава не врегулює питання покарання колаборантів, це зробить «вулиця». І це буде набагато гірший, несправедливий варіант і не буде сприяти громадянському спокою. Боюсь уявити, що може бути у Донецьку, Горлівці, то люди втратили квартири, машини, бізнес, вони більш радикально налаштовані. І якщо питання з покаранням колаборантів з боку держави не буде вирішено - це зроблять мешканці. Це буде тоді «вакуум несправедливості», бо держава буде карати тих, хто вчинив самосуд, а ми – громадянське суспільство, будемо просити менший строк, або амністію.

Солдат ЗСУ з Донеччини та громадський активіст Станіслав Федорчук на своїй фейсбук-сторінці висловився про відкриту платформу «Фестиваль думок», а саме про панельну дискусію щодо майбутнього колаборантів в Україні. На його думку, було неприпустимо, що звучав тільки один вектор думки - більш толерантний щодо зрадників, а альтернативну думку намагались не допустити. Спікерами були представники різних громадських, правозахисних та міжнародних організацій.

- На Вашу думку, в чому проблема такого дискурсу, чому і досі представники різних організацій намагаються обходити тему покарання всіх колаборантів?

- На мою особисту думку, одна із сучасних проблем в українському суспільстві – поява псевдоекспертів з безпеки, примирення, миротворчості й так далі, які їздять по експертних конференціях, наприклад, в Рочестер, Манчестер, Брюссель, Страсбург, де вони виступають з доповідями за участю міжнародних експертів, виступають на французькому, німецькому телебаченні тощо. Однак ці люди не їздять в Лиман, Торецьк, Святогірськ, умовно кажучи, в поле. Вони не бачать колаборантів, як велику проблему для громадянського суспільства і не можуть це зрозуміти. Вони «відірвані» від проблем Часового Яру, Костянтинівки, Дружківки, Слов’янська. Набагато зручніше розповідати те, що хоче почути аудиторія на конференції в Берліні, що колаборанти – «жертви обставин», і взагалі всюди потрібен мир… Такий підхід не можуть зрозуміти в прифронтових містах, де сьогодні прощають колаборанта, а завтра – він наводить російську ракету на українські позиції і буде багато смертей за вечір.

Коли правозахисники, представники міжнародних організацій, експерти з «примирення» починають заграватися у дискурс, який взагалі відірваний від реальності, починають волати про тих, хто отримав вирок за «лайки в соціальних мережах під постами з ворожою пропагандою», не розуміючи, що це і є перший крок до колабораціонізму. Тому і наголошую, що досвід конференцій в Німеччині, Франції, Англії і так далі, розбивається об реальність в прифронтових містах, де все зовсім по-іншому.

З тими напрацюваннями, які у Вас є сьогодні, що плануєте робити у майбутньому у напрямку покарання колаборантів? Чи буде переглянуто законопроект знову, можливо, він потребує змін, враховуючи повномасштабне вторгнення і більшу кількість колаборантів?

- Наш люстраційний законопроект на тлі сьогодення вже занадто простий. Минулого року ВР розширила статті карного кодексу щодо колабораціоністської діяльності. Тепер зрадники можуть отримати тюремний строк. Роботи буде дуже багато: будемо продовжувати працювати по Лиманському району, де залишилось багато свідків, які готові давати свідчення у суді публічно, однак справи щодо зрадників поки що не рухаються. Ми бачимо тут ознаки корупції. Ми разом з активістами донецького євромайдану, представниками ГО «Українська народна рада Донеччини та Луганщини», представниками донецького руху футбольного клубу «Шахтар» та всі небайдужі будемо порушувати це питання на рівні всієї України. Наразі, я можу діяти як військовослужбовець, представник громадського суспільства, робити певні кроки в інфопросторі, різні звернення і так далі…

Данило Вінниченко