«Мрію працювати в стінах рідної школи». Учителька з Луганщини про відмову викладати в окупації, роботу з ПСТР у дітей та плани по поверненню додому

«Коли людина закохана у свою професію, це робить її щасливою»,-з таким гаслом іде по життю наша героїня. Олександра 20 років працює в початковій школі,і за цей час пережила різне: виклики дистанційного навчання, роботу з дитячими психологічними травмами, російську окупацію, кризу в роботі, яка настала після 24 лютого 2022 року.

«У дитинстві я зі своїми молодшими братами, як і багато інших дітей, грала в гру «Вчителька». Вони навіть зараз пригадують, як я їх «учила», - розповідає Олександра виданню 0642.ua. - Тому й вступила на вчителя початкових класів на рідній Луганщині».

Після навчання Олександра влаштувалася у місцеву школу, потім навчала дітей в ліцеї. Початок повномасштабного вторгнення для героїні став переломним моментом як у житті, так і в кар’єрі.

«Краще я взагалі не буду працювати, аніж працювати на росіян»

«Мій населений пункт росіяни окупували в березні 2022 року. Люди збиралися на мітинг, повсюди стояла паніка. Я відразу зателефонувала всім родичам, бо хвилювалася за них. Ми чули активні бої, гриміло досить сильно. Боялися навіть виходити на двір, адже по вулицях їздило багато російської техніки», - з сумом в очах згадує початок повномасштабної війни жінка.

Вона розповідає, що працювати й надалі хотілося, але, звісно, не за таких обставин. «Пропонували йти на сторону окупанта. Весь наш колектив якось зібрали біля кабінету директора. Тоді нас по одному викликали, де ми ставили позначки «так/ні» біля свого прізвища – таким чином визначали, хто продовжуватиме працювати, - говорить Олександра. - Я забрала свої речі, трудову книжку й пішла додому».

За декілька місяців, проведених в окупації, луганчанка нічим не займалася, окрім хатніх справ та ігор з дітьми. Колеги-колаборанти ще 2-3 місяці отримували подвійну зарплатню – українську й російську. І постійно тиснули, натякали, мовляв, все одно нічого не зміниш. «Ну будемо викладати російською, що вже тепер…», - казали вони.

Оскільки родина Олександри перебувала в окупації до середини вересня, діти не могли не піти до школи, інакше окупанти погрожували позбавленням батьківських прав. Тому в кінці серпня всіх батьків викликали на «збори», щоб обговорити «навчання». Там були присутні новоспечені «голова сільради», «директор школи», «начальниця відділу освіти».

«Така собі «начальниця» збори почала й закінчила мною, адже я - єдина вчителька серед батьків. Поведінка її була досить агресивною, упередженою. Вона висміювала мене й залякувала. Я сказала, що за станом здоров’я не буду працювати, на що вона дуже розлютилася, постійно наголошувала: «Чего вы ждете? Вы Украине не нужны». Обіцяла чудові перспективи та успішне кар’єрне зростання, що мене й досі смішить. Але я ні на секунду не засумнівалася й відмовила. Краще я взагалі не буду працювати, аніж працювати на росіян», - вважає героїня.

Пощастило, що керівництво ліцею вчасно виїхало на вільну територію України та продовжило освітній процес в онлайн-форматі. Тож Олександра продовжує викладати в початковій школі.

Довгий шлях у нове життя

Олександрі з родиною вдалося виїхати з окупованої Луганщини і вони разом вирішили їхати в Німеччину.

На виїзді з «лнр» чоловіка Олександри дуже ретельно перевіряли, а щоб родину пропустили, довелося вигадати причину в’їзду в росію. Змусили навіть написати адресу й номер телефону родички, до якої вони «збиралися». Два дні їхали до наступного кордону на власному авто. Щодня проїжджали близько 700 км. На виїзді з росії стояли 5 діб. Чоловік ночував у машині, а вона з дітьми - у придорожньому готелі.

Як згадує героїня, в ті дні були дощі й морози. Найменше пощастило тим людям, які були без машини. Вони ночували просто неба майже без їжі.

Знову довго перевіряли документи та все ж родину випустили. Далі були країни Балтії і нарешті - Німеччина.

Нові виклики

Нині Олександра продовжує працювати онлайн. Розповідає, що на новому етапі життя її спіткали нові виклики: в першу чергу, у професійній сфері, бо доводилося не просто викладати біля «віртуальної дошки», а й бачити травмованих війною дітей, спілкуватися з емоційно враженими батьками…

«Сім’я одного мого 9-річного учня виїхала в Латвію ближче до грудня 2022. Коли я спілкувалася по телефону з мамою цього хлопчика, вона говорила, що йому дуже складно. Він не хоче ні з ким говорити, замкнувся в собі й лише малює наодинці.Вона не знала, як йому допомогти. У сина був поганий психологічний стан здоров’я внаслідок постійних обстрілів, свідком яких він був, а переїзд за кордон тільки підсилив переживання», - ділиться Олександра.

За її словами, спочатку хлопчик відмовлявся виходити на заняття, не хотів вмикати ні камеру, ні мікрофон. Не хотів навіть писати в зошиті. Вчителька умовила учня хоча б просто слухати і потроху звикати до навчання.

«Через деякий час я змогла поспілкуватися з цим учнем по відеозв’зку, і він навіть мені посміхнувся. Сказав, що радий бачити, - пригадує Олександра. - Я пояснила, що на уроках будуть знайомі однокласники, яких він давно не бачив. Розпитувала в нього про буденні справи: як минув день, що було нового та цікавого, який у нього настрій. Це допомагало «розрядити» обстановку та налаштувати на нормальну розмову».

Жінка пояснює, що таке трапляється, коли різко змінилася ситуація: вимушений переїзд, розлука з друзями. Дитині дуже боляче було залишати вдома котика… Хлопчик боявся всього нового. Але після переконань вчительки, що все налагодиться, та всі повернуться додому,він погодився працювати на уроках.

Олександра розповіла, що мама з сином ходили до психолога,зараз дитина зовсім інша: працює на заняттях, активно спілкується та відповідає під час уроку. Нарешті він повернувсяз того жахливого стану, адже з початку переселення минув рік.

Олександра пригадує, що перший досвід спілкування з дітьми, які переживали посттравматичний досвід, вона отримала ще в 2014 році, коли в їхню школу прийшли нові учні, переміщені з території бойових дій чи які виїхали з окупації.

«У моєму класі була одна така дівчинка - Ліза. Вона мала психологічний розлад після обстрілів, була надто мовчазною, - розповідає жінка. - Я користувалася тими ж методами, що й нині, але на той час було більше можливостей, «живого» спілкування, адже навчання було очне».

Тоді вчителька допомогла Лізі записатися на театральний гурток, де вона показала справжній талант, згодом вона почала відвідувати ще й хореографічний. Після цього дівчинка стала більш упевненою та відкритою. За пів року адаптації вона знайшла собі друзів та підвищила свій рівень навчання.

Похвала, любов та ігри - краща «терапія» для дітей з ПТСР

Освітянка зауважує, що в нинішніх умовах найважливіше – це усвідомлення того, що кожен по-різному сприймає такі серйозні події, як війна,переїзд, зміна оточення, а особливо діти. Щоб зрозуміти, що дитина психологічно травмована, треба звернути увагу на те, чи не замикається вона в собі, чи не боїться відповідати на уроках, чи має бажання та мотивацію. Якщо помічаєте, що дитина імпульсивна, легко піддається негативним емоціям чи стресу, не довіряє нікому, дратівлива та пригнічена – це привід для занепокоєння.

«На адаптацію потрібен певний час, але я вважаю, що робота з психологом не буде зайвою, - наголошує Олександра. - Батьки мають оточити дитину любов’ю та підтримкою, не сварити за невиконане домашнє завдання. А моя задача – мотивувати до навчання та з розумінням ставитися до дитячих проблем, тривог. Дитині треба відволіктися від цього, зайнятися улюбленою справою, отримувати більше позитивних емоцій. Я завжди підходжу до роботи креативно, щоб учням не було нудно. Даю творчі завдання, показую веселі відео, разом проходимо рівні в навчальних іграх. Це допомагає дитині «знайти себе» та розкрити таланти. Звісно, кожного хвалю й підтримую, коли щось не виходить», - ділиться своїм баченням «терапії» досвідчена вчителька.

А сама як?

Не тільки українські діти живуть у постійному стресі. Дорослим теж важко бути далеко від рідної домівки, від близьких, які залишилися в Україні.

Олександра каже: «Моя підтримка – це моя сім’я. Батьки, діти, чоловік - це люди, які не дозволили замкнутися в собі. Зараз я займаюся улюбленою справою – навчаю четвертокласників, це відволікає від поганих спогадів. Я також раніше вчила та трохи викладала німецьку мову й літературу, тож зараз покращую свої мовні навички на курсах».

Як зізнається героїня, особливо кризовий період для неї був після переїзду за кордон та розлуки з батьками.«У кожної людини буває таке, коли відчуваєш перевтому, вигорання, виснаження. Коли всі проблеми на купу... Було таке, коли хотілося покинути роботу, але це швидко минає, - говорить Олександра. - Проте, побувавши у відпустці, не можеш дочекатися моменту, коли побачиш своїх учнів, їхні допитливі очі, почуєш тисячі запитань».

Вона переконана: коли є вдячні учні та їхні батьки, то відчуваєш себе потрібною, а свою роботу - важливою.

"Війна зламала плани, але повернемося і доробимо розпочате", - впевнена вчителька з Луганщини.

"Мене дуже тішить, що МОН втілює проект, за яким усі кабінети в школах мають бути оснащені за програмою Нової української школи. У найближчому майбутньому, я б дуже хотіла реалізувати ідею покращення шкільних кабінетів та створення кімнат відпочинку та релаксу з сучасними розвиваючими іграми для дітей, тому буду хапатися за найменшу можливість", - поділилася мріями Олександра.

Марта Іваненко