Підтримка жінок, як один з шляхів виживання країни: активістки з Донеччини створюють нові можливості для переселенок

“Студія громадських жіночих ініціатив”, яка народилася у 2019 році в прифронтовому Нью- Йорку на Донеччині, евакуювалася до Полтавщини, де голова організації Тетяна Красько знайшла багато нових однодумиць. Вона каже, що велика війна не змінила її поглядів, а викристалізувала сенс жіночого активізму, допомогла побачити різні шляхи розбудови суспільства, що, як ніколи, потребує жіночої сили та підтримки.

У доробках громадської організації різні активності — від створення спільноти жінок-переселенок до залучення профільних лікарів для обстеження сільських мешканців, від велопробігу під Новий рік до підтримки бізнес-проєктів. І купа історій сильних жінок, які свідомо обрали бути активними та корисними попри складні обставини та важкі випробування. 

Укриття, ліки та продукти 

Початок повномасштабного вторгнення членкині громадської організації “Студія громадських жіночих ініціатив” зустріли у рідному місті. Пані Тетяна каже, що Нью-Йорк попри максимальну наближеність до лінії фронту, майже не мав облаштованих укриттів. А активістів “Коаліції “На лінії зіткнення”, до якої входить й ця громадська організація, звинувачували у нагнітанні паніки, коли вони намагалися привернути до цього увагу напередодні великої війни. 

“Коли все почалось, жодне укриття не було готове, і ми почали робити те, що мали: разом з Коаліцією закуповували теплі ковдри, те, що може допомогти вибратися з укриттів - лопати, кірки, відра, - розповідає Тетяна Красько. - Встигли ще написати проєкт для БФ “Людина в біді” та завезти  гуманітарну допомогу. Бо у лютому-березні у селищі було скрутно з продуктами: усі бази, звідки привозили нам продукти, були у Харкові. Не було й ліків — ще напередодні нового етапу війни великі аптеки просто вивезли свій товар з Нью-Йорка. Тому ми формували набори, де були ліки, продукти і гігієна. Закупівлі робили у Дніпрі, де на той час все розміталося за хвилини”.

Рішення щодо виїзду з прифронтового міста членкинями організації приймались індивідуально. Пані Тетяна каже, що її родина евакуювалася до родичів на Полтавщину, як тільки зголосилися їхати старші члени родини. 

“Усі мої колежанки теж виїхали — і за кордон, і по всій Україні. Ми підтримували зв’язок, але працювати на відстані вже не могли. А потім у Миргороді я зустріла землячок з Нью-Йорка, і подумала: чого б не запустити наново нашу організацію? - згадує пані Тетяна. -  Ми усі були в жахливому емоційному стані. Місяць після переїзду я навіть не виходила з будинку. Тому ця діяльність стала рятівною, в першу чергу, для нас самих”. 

Показати переселенців як ресурс

Маючи досвід роботи та життя на війні з 2014 року, пані Тетяна розуміла, що тих, хто вимушений евакуюватися, будуть підтримувати міжнародні організації. Тому вона цілеспрямовано почала шукати місце поруч, де жили переселенці. І у селі Хомутець знайшла гуртожиток, у якому на той час жило 85 переселенців та переселенок.

“Ми роззнайомилися і написали разом перший проєкт підтримки — отримали вантаж, де були подушки, ковдри, гігієна. Те, що гостро потребували у студентському гуртожитку родини, які були змушені покинути свої домівки, - каже активістка. - А ще там не було такого місця, де люди могли разом зустрічатися. Я була вражена, що люди кілька місяців майже не спілкувалися один з одним, назрівали конфлікти, сварки”. 

Тому пані Тетяна з колежанками придумала проєкт, який мав би зблизити місцевих та переселенців у Хомутці.  Він називався “ВПО як ресурс для розвитку громади”, у рамках якого провели соціологічне дослідження, що показало: переселенці почуваються невпевнено та незахищено у новій громаді. А на одному з ключових заходів, що провели у приміщенні школи, один з місцевих чоловіків зізнався: тільки після відвертого спілкування з переселенцями, він зрозумів стан цих людей. 

“Він сказав: я знаю, чому вони відчувають себе у нас незахищено. Бо ми зараз після цього заходу підемо додому, а вони підуть в гуртожиток, - згадує Тетяна початок діалогу всередині громади, який дав поштовх для подальшої діяльності. - У рамках того проєкту ми реалізували декілька ініціатив на території села: висаджували дерева у Саду Перемоги, привезли сімейних лікарів, які на сучасному обладнанні робили швидкі аналізи та знімали кардіограми, надавали роз’яснення як потрапити до вузьких профільних спеціалістів, чого у селі не бачили багато років, організували велопробіг з призами — у Миргороді дуже популярний велоспорт. Правда, не обійшлося без смішного: через тяганину з закупівлями велосипедів, ми провели його 31 грудня! Але це було феєрично: ми надрукували футболки, кепки з надписом “Хомутець в моєму серці” і понад 40 учасників поїхали. Добре, що було +12 і не було снігу, але мені здається, що й це б не завадило весело провести час!”

Для покращення психоемоційного стану внутрішньо переміщених осіб, започаткували проведення культурних заходів та занять з арт-терапії для студентів коледжу та переселенців. А фотограф організації запросив на фотосесію жінок – переселенок та мешканок Хомутця. Фотовиставка стала окрасою спільного простору у гуртожитку.

“Одним з найголовніших результатів проєкту стало створення Координаційної ради (під час заходу “Колективний вплив”), яка розробила Дорожню карту розвитку села Хомутець. Сподіваємось, що Сад Перемоги підніметься, а плодами створеної Дорожньої карти стануть розроблені та реалізовані ініціативи для покращення життя у Хомутці, як для місцевих так і для тих, для кого село стало справжньою домівкою під час війни”, - каже пані Тетяна. 

Зараз на базі гуртожитку створили простір, де люди спілкуватися, до переселенців та місцевих часто приїздять різні міжнародні організації, які зокрема надають медичну та психологічну допомогу. Нещодавно розпочався ще один проєкт, у якому працює “Студія громадських жіночих ініціатив”. Він називається “Сільська жінка має силу”, ньому беруть участь громади сіл Хомутець та Грунь (Сумська область). Ініціативні групи жінок, серед яких зокрема місцеві, жінки-ВПО, мами діток з інвалідністю, провели дослідження з потреб жінок у цих населених пунктах. У Груні вирішили обладнати місце для зустрічей у бібліотеці, а в Хомутці — відкрити фітнес-клуб на базі школи. 

“За результатами зустрічі з владою нам навіть вдалося внести зміни в програми соціального захисту: додати розділи в програмах щодо ветеранів та ВПО, - каже пані Тетяна. -
Було цікаво бачити, як мешканки сіл вперше зустрілись в такі неформальній атмосфері з представниками влади. Це стало корисним досвідом, як для влади, так і для самих жінок”.

Час діяти! 

Наталя Троян — теж з українського Нью-Йорка. Її родина тримала велике господарство: кілька корів, свині, теплиці з овочами та інкубатори для розведення птахів. А ще вирощували зернові, картоплю, словом, відпочивати не було коли. До постійних обстрілів за 8 років війни вони начебто й звикли, але коли на їхньому городі опинилися окопи першої лінії оборони, а біля теплиці українські захисники закопали танк, пані Наталя стала задумуватися, чи не варто виїхати. 

“Але я не могла допустити, щоб земля пустувала! Тому вони стріляють, а я саджаю часник, - згадує пані Наталя весну 2022 року. - Але коли три міни прилетіли до нас у подвір’я і, на щастя, не розірвалися, ми подумали, що це знак долі. Тому прихопивши інкубатор, пральну машину та мотоблок, разом з сином поїхали навмання. Так ми опинилися на Полтавщині, де вже у першій місяць засадили усю сільськогосподарську ділянку та вивели перший циплят-бройлерів”. 

У проєкті “Час діяти” пані Наталя подала свій бізнес-план з розширення асортименту продукції, яку вона вже почала вирощувати на новому місці. Вона виграла фінансування для інкубування яєць з подальшим вирощуванням птиці на м’ясо, переробки та копчення, виготовлення тушкованого м’яса. Назвала проєкт “Сімейна курочка ТроянБро- свято на всі 100!” і вже отримала коптильню, автоклав та пристрій для опалення взимку курятників. 

“В рамках цього проєкту були різні тренінги та індивідуальні консультації для жінок-переселенок, які хотіли б започаткувати власний бізнес або відновити той, що втратили через евакуацію, - пояснює Тетяна Красько. - Десять фіналісток вже отримали підтримку у вигляді обладнання”.

Христина Гусак — з Маріуполя. Там жінка працювала у торгівлі, але на новому місці вирішила започаткувати бізнес з виробництва заморожених напівфабрикатів ручної роботи. Вона отримала усе обладнання і готова виробляти до 225 кілограмів продукції щомісячно. 

“Ми порахували, що у селі люди постійно зайняті на господарстві, а запит на смачні пельмені по-справжньому ручної роботи є. Тому я ризикнула, пройшла усі етапи проєкту, отримала усі дозволи і готуюсь наповнити магазини нашого великого села і навіть району своїми смачними виробами”, - каже жінка. 

У списках переможниць є жінки з Донеччини і Харківщини. Окрім згаданого, жінки виготовлятимуть смаколики, вироби з деревини, шкіри та повсякденний одяг, надаватимуть послуги з нігтьового сервісу та татуажу, відкриють студію творчості, школу танців та фітнесу та вирощуватимуть овочі та зелень у теплиці. 

Побачили, що все можливо 

Тетяна Красько каже: цікаво, що вони не зупиняються! З тих жінок, які брали участь у проєкті “Час діяти”, п’ятеро пішли навчатися, скористувавшись ваучерами на освіту від Центрів зайнятості, про які дізналися якраз під час навчання. Також вони отримують гранти від інших донорів на розвиток власної справи!

“Дівчата вирішили навчатися за іншими спеціальностями, ніж ті, що були у них. Ми усі розуміємо, що зараз підтримка жінок — це не просто тренд, гучний слоган чи модний рух. Саме підтримка жінок - один зі шляхів виживання країни на війні. Бо зараз на плечах жінок ляже багато справ: і ветерани, які повернуться та потребуватимуть підтримки, і економіка, і діти, які зростають у війні, - каже Тетяна Красько. - Дві жінки з проєкту пішли вчитися на психологинь, оскільки ми багато говорили, як важливо мати знання та навички, щоб підтримувати тих, хто повертатиметься з війни. Всюди буде потрібна психологічна допомога — дітям, жінкам, ветеранам”. 

А ще нові підприємниці продовжують шукати можливості для втілення своїх ідей. Одна з переможниць, жінка з Бахмута, подалася та отримала ще один грант на розвиток бізнесу. Якщо перший проєкт профінансував їй придбання обладнання для виготовлення виробів з фанери, то другий допоміг закупити матеріал. 

“Наш проєкт дав певний поштовх: жінки побачили, що це можливо, що не треба чогось боятися, - ділиться своїми спостереженнями пані голова “Студії громадських жіночих ініціатив”.- Звісно, усе те, що вони пережили, нікуди не дінеться. Але принаймні в них є поштовх для подальшого життя. Власне, це і є ціллю нашої роботи - підтримувати жінок, допомагати ствердженню їхньої активної життєвої позиції. Велика війна викристалізувала наше розуміння шляху, за яким ми маємо йти. Ми самі активно навчаємося та розвиваємося, щоб бути максимально ефективними для вирішення потреб жінок і захисту їх прав. І це доволі цікавий досвід”.

Яскравий світ українського Нью-Йорка

 У березні 2021 року 22 особи, жінки та дівчата Нью-Йорку, зібрались у Соціальному Хабі “Історико-культурний центр “Український Нью-Йорк” для участі у фотосесії “Жінки українського Нью-Йорку”. Починаючи з 2014 року, ці жінки стали безпосередніми очевидицями трагічних подій, які розгортались на Донеччині під час проведення Антитерористичної операції та Операції Об’єднаних сил. Спостерігаючи за тим як гинуть люди, руйнуються будинки, відчуваючи постійну втому від щоденних артилерійських обстрілів, деколи безпорадність, вони не втрачали сили духу та допомагали людям, які жили поруч та потребували найбільшої уваги та підтримки. Кожна з цих жінок зробила внесок у розбудову селища Нью-Йорк (до повернення імені - Новгородське) в різні періоди його існування: розвиток освіти, бізнесу, громадського сектору, місцевого самоврядування, здобуваючи перемоги на різноманітних творчих конкурсах і тим самим прославляючи його. 

Багато хто з них, з початком агресії росії, стали волонтерками, допомагали не тільки місцевим мешканця, що опинились у скрутному становищі, а й військовим, що перебували на той час у Нью-Йорку. Під час такої важкої та відповідальної щоденної праці вони зовсім забули, що означає піклуватись про себе, підтримувати власний емоційний стан та сили. І саме тому, ми вирішили подарувати їм день щирих яскравих емоцій: зустріч з чудовими візажистками та талановитою майстринею фотографії Людмилою Лой, а результати їх праці зробити видимими для мешканців та мешканок громади, гостей селища, оформивши фото-виставку та зібравши альбом їх історій. Історій життєвих та справжніх! Без прикрас, такими які вони є…

Відкриття фотовиставки відбулось одночасно з відкриттям Соціального хабу «Історико – культурний центр “Український Нью-Йорк”  у квітні 2021 року.