Кулінарні традиції Приазов’я «релокувала» в Закарпаття: хвилююча та «смачна» історія переселенки з Донеччини, - ФОТО

Кулінар борошняних виробів – такий запис у трудовій книжці вже понад рік має 48-річна Вікторія Мушинська. Вона каже, що до війни у цій сфері мала рівень «готую вдома».

Тепер кулінарія – чи то несподівано, чи закономірно – перетворилась на її професію, - розповідає Вікторія в інтервʼю 62.ua.

Якщо в Нікольському Вікторія не була залучена до громадського сектору, то наразі разом із роботодавицею вона з ним співпрацює досить активно. Так, кулінарні-майстер-класи й інші заходи дуже часто організовують разом із громадськими організаціями, релокованими з Луганської області - ГО "ЦСР "Дієва громада" й ГО "Майстерня щастя".

Який вона має рівень наразі – сказати важко навіть їй самій. Працює Вікторія на виробництві з дуже високою планкою: крафтове виробництво, майстер-класи, участь у міжнародних виставках та русі Slow Food (з англ. «повільна їжа», на противагу Fast Food) тощо.

Вікторія Мушинська

Приклад Вікторії свідчить: яскраво, цікаво і навіть дещо несподівано для себе реалізуватись на новому місці у новій для себе галузі можна і в якості найманого працівника. Адже на цій роботі Вікторія більше ніж звичайний працівник: праця стала для неї полем для творчості, пошуків і навіть певного просування традицій власної малої Батьківщини – окупованого росіянами Приазов’я.

Сталось це таким чином: Вікторія вирвалась із Нікольського у березні 2022 року, поїхавши світ за очі, й абсолютно випадково опинилась зрештою у Сваляві на Закарпатті в родині Мирослави й Володимира (як це сталось – про це далі). У цій родині вона живе і зараз. Мирослава Голонич виявилась місцевою підприємницею, власницею крафтового виробництва й кав'ярень «Mirella», справжньою фанаткою своєї справи. І Вікторія одразу долучилась до цієї справи. Тим часом Мирослава розширила виробництво й офіційно працевлаштувала Вікторію.

Рівень «готую вдома», але все ж професійний. Плюс любов і увага до традицій Приазов’я

Правду кажучи, називаючи свій попередній рівень у кулінарії «готую вдома», Вікторія проявляє певну скромність.

У селищі Нікольське (адмінцентр Нікольської громади Маріупольського району) її родина мала господарство. Особливо жінка любила своїх кіз, яких було чимало. Кіз із козенятами (а вони розплодились того року як ніколи) довелось залишити на сусіда, іншого виходу просто не було. І це одна з її травм – попри те, що Вікторія вже може розказувати про це без сліз.

Вікторія мала сепаратор, робила різні сири, експериментувала з ними. Причому на своєму, так би мовити, домашньому рівні вона завжди підходила до всіх технологічних процесів як на серйозному виробництві – від ветеринарного обслуговування її чистопородних тварин до контролю якості молока чи сиру на всіх етапах.

Досвід роботи із сирами стає їй у пригоді й зараз – на крафтовому виробництві Мирослави Голонич роблять і сири. Навіть більше ніж роблять – їх тут винаходять. Як і інші страви – десерти, варення, наливки тощо.

- У Мирослави безліч ідей – настільки багато, що за ними іноді аж важко встежити. І вона заражає своїми ідеями всіх співробітників, - каже Вікторія.

Виробництво пані Мирослави зосереджене здебільшого на збереженні традицій кухні Закарпаття. Майстер-класи, які проводять Мирослава та її колектив, теж здебільшого присвячені закарпатській кухні.

І Вікторія на цій роботі знайшла для себе можливість знайомити місцевих мешканців та переселенців з різних регіонів України із кулінарними традиціями її рідного Приазов’я. Тут жінці допомагає не лише власний досвід кулінарки, а й спостережливість, увага й повага до традицій, властиві їй з дитинства. А головне - бажання розповісти світові про унікальність її малої Батьківщини.

Наприклад, колектив Мирослави Голонич нещодавно взяв участь у відтворенні обряду приготування автентичної страви з Луганської області "Зелеківська зливанка".

Взяла в цьому участь і Вікторія. І одночасно встигла показати учасникам заходу (а було їх кілька десятків) приготування традиційної для Приазов’я страви, яку там називають просто кашею.

Дуже спрощено кажучи, це солодкий рис на молоці з вершковим маслом і родзинками. Кашу треба варити певним чином, практично постійно помішуючи, а потім закутати й дати їй «упріти».

- У нас жодне свято, жодна спільне застілля не обходяться без цієї каші, - каже Вікторія.

Вона уміє не лише приготувати для мешканців інших регіонів подібні страви, а й цікаво розповісти про них.

Ось ви, наприклад, знаєте, що таке кубіте? Або кубете. (Вікторія як представниця свого регіону каже саме "кубіте"). У Приазов’ї, де дуже відчутний вплив грецьких традицій, це випічка з гарбузом та м’ясом (зауважимо, що це дуже примітивізований опис). Це може бути великий пиріг, а може бути порційна випічка. І лише про цей пиріг Віка здатна прочитати цілу лекцію, від якої складно відірватись. Розкаже про те, що порційне кубіте в останні роки було зручним для тих, хто робив його на продажу й розносив по офісах… Розкаже, що у Закарпатті його зробити таким самим, як у Нікольському, практично неможливо, бо тут ростуть зовсім інші гарбузи, значно сухіші. Та тут їх і називають інакше – диня-пекучка. Переселенцю з півдня чи сходу України іноді навіть складно пояснити місцевому продавцю овочів, що таке гарбуз. Місцеві чомусь думають, що людина питає про кавун.

- Поєднання м’яса й гарбуза взагалі не всім «заходить», - каже Вікторія.

Готує вона і більш «розкручені» та відомі страви, але завжди, так би мовити, з приазовським акцентом. Наприклад, пиріг-курник.

У контексті приготування таких страв, як зливанка з Луганщини чи якихось аналогів польової каші (коли на вулиці чи в полі за казанком збирається величезна компанія) Вікторія розповідає про те, як у її дитинстві на великих святах варили у величезних казанках бульйон з цілих курячих туш, потім катали локшину… І потім кожен їдок довільно поєднував у своїй мисці курятину й локшину (от тобі й аналог «розкрученого» супу-ромен). А на тому бульйоні варили борщ…

Часто робить Вікторія чир-чир – приазовські чебуреки. Невеличкі й зовсім не схожі на ті, які готують на Закарпатті. До речі, чир-чир від Вікторії дуже «зайшов» доньці Мирославі: каже, що таких смачних чебуреків більше ніде й ніколи не куштувала.

Безумовно, це далеко не всі страви з кулінарного репертуару Вікторії Мушинської – всі їх перераховувати довелось би надто довго. І всі вони тут, як вона каже, «заходять» - разом з її розповідями про Приазов’я.

Це було питанням життя й смерті: кілька штрихів до історії виїзду

Наостанок хочеться все ж повернутись до історії виїзду Вікторії та її родини з дому. Бо попри те, що багато в чому вона класично-типова, вона яскраво ілюструє особистість Вікторії.

Отже, просто кілька фактів.

Вікторія виїхала зі свого подвір’я у власному авто з чоловіком і донькою 16 березня близько 11:00. В автівку кидали «все, що влізе». Тому Вікторія умудрилась забути вдома елементарні потрібні в побуті речі на кшталт посуду, але чомусь взяла клубки пряжі, спиці… Вдома для свого рукоділля вона мала цілу кімнату.

До виїзду встигли побачити, як окупанти забрали сусіда-патріота – підприємця, у якого ворота були пофарбовані у кольори українського прапора і який допомагав українській армії. І вони встигли «приміряти» історію сусіда на себе.

До речі, згодом Вікторія дізналась, що сусід був у жахливозвісній тюрмі в Оленівці і його, швидше за все, або закатували, або ж він загинув під час відомого теракту. А його дружина і досі продовжує вірити, що він живий.

…А ще Вікторія з донькою встигли постояти у черзі за хлібом, у якій були двісті сорок сьомі…

Вони встигли навіть наївно почекати «зеленого коридору».

Зрештою за абсолютно конкретними ознаками зрозуміли: треба терміново їхати, інакше їх спіткає доля сусіда. Бо таких сусідів ставало все більше.

«Виїзд став питанням життя й смерті», - каже Вікторія.

…Вони проїхали десятки блокпостів окупантів. На одному з них побачили поруч із «ДНРівцями» людину, яка відверто з ними співпрацювала і «зливала» тих людей з колони автівок, яких можна було, так би мовити, «звинуватити в патріотизмі». І чоловік Вікторії розвернув автівку й почав шукати іншу дорогу.

Вони їхали навіть по мінному полю.

Шукаючи дорогу, вони одного разу випадково об’їхали довжелезну колону, у хвості якої стояли перед тим, і опинились на початку цієї ж колони. І побачили, як російська ракета прилетіла у той хвіст, де вони б були, якби не почали шукати іншого шляху.

Опинившись на безпечній території України, вони одного разу мало не оселились на ночівлю у дивній будівлі, у яку впускали «хлопці спортивної вигляду» - а потім закривали її ззовні й випускали після того, як отримували він «ночувальників» гроші. Чоловіка Вікторії насторожили певні деталі і він наполіг на тому, щоб їх випустили з будівлі до ночівлі – тобто до того, як вони стануть «зобов’язаними».

А тепер найцікавіше – як Вікторію звела доля з людьми, у яких вона живе і зараз, і з якими творчо працює.

…На другий чи третій день після того, як родина вирвалась з окупації, вони з чоловіком сиділи у дитячому садочку в Запоріжжі, де для біженців був облаштований тимчасовий прихисток, і говорили про те, куди їхати далі. Чоловік зізнавався, що сил думати ще й про це, в нього просто немає. Він один провів багато годин за кермом, він кожного разу брав на себе обов’язок «объясняться» з окупантами, найстрашнішими з яких були «ДНРівці», а потім з дивними спортивного типу хлопцями, які пропонували дивний нічліг. Він майже не спав, ніс на собі відповідальність за дружину й доньку, тому був геть виснажений і визнавав це.

І Вікторія згадала дівчину на ім’я Зоряна зі Сваляви, з якою колись у юності, навчаючись в інституті в Дрогобичі, вона жила на спільній квартирі. Їздити з Дрогобича в Нікольське було надто далеко, і Зоряна часто звала Віку до себе додому – щоб та не сиділа сама на вихідних у чужому місті.

- Батьки і брат Зоряни приймали мене як рідну дитину. Це дуже хороші люди. Одні з найкращих, яких я зустрічала у своєму житті, - згадує Вікторія.

Періодично вони списувались із Зоряною протягом усіх цих років, але останнім часом загубили одна одну.

…Вікторія тут же, в дитячому садку, зареєструвалась у Фейсбуці і зрештою знайшла брата Зоряни. Написала йому, хто вона, і щоб він повірив, що це саме вона – в якості своєрідного паролю, написала, яким ласкавим прізвиськом його у юності називала сестра. Брат Зоряни у відповідь одразу написав приблизно наступне: «Їдьте до нас, ми на вас чекаємо». Це і був Володимир, чоловік Мирослави Голонич...

- У той момент, сидячі в дитсадку, мій чоловік і думки не міг припуститися, що таке можливо… А я повторювала: «Ти просто не уявляєш, наскільки це хороші люди», - згадує Вікторія.

Юлія Сабаєва