Точка, що не зникає: донецькі активісти продовжують розбудовувати громади попри своє друге переміщення, - ФОТО

Вони мали перевагу, бо знали, як воно буває, коли їдеш з дому «на два тижні», щоб потім починати діяльність на новому місці з нуля. І тримали в пам’яті свій досвід, щоб використовувати його для впевненого руху вперед, коли знов опинилися на чужині, в черговий раз вклавши життя в маленьку валізу. 

Громадська організація «Точка доступу» зареєстрована на початку 2016 року. До цього часу команда організації працювала як частина колективу Донецької обласної організації «Комітет виборців України». Фактично команда побачила, що напрямок «Розвиток потенціалу громадянського суспільства» ДОО КВУ розвинувся до рівня самостійної громадської організації. Таким чином, «Точка доступу» стала правонаступницею материнської організації в цій царині.

Анастасія Прокопенко

Про виклики, які не тільки не спинили активістів з Донецька, а й змусили їх розширити тематику та географію своєї роботи, та про власний досвід переселенства відверто розповіла Анастасія Прокопенко - виконавча директорка ГО «Точка доступу», експерта з організаційного розвитку, тренерка з адвокації, проєктного менеджмента та інструментів локальної демократії. 

Географічні та емоційні зміни

- Найголовнішою зміною стала, звісно, зміна нашого місця знаходження: ми релокувалися з Краматорська до Ворохти Івано-франківської області. Тут зараз частина команди та фізичний офіс.

Думаю, термінова евакуація безумовно вплинула на нас та наш емоційний стан. Частина команди була змушена виїхати за кордон, хтось працює у межах України, але в різних регіонах. Це важко, бо ми ж не просто переїхали, бо хотіли більше перспектив чи розвитку, ми кинули свої домівки через військові дії. На тому етапі нам було вкрай важливо вберегти команду, щоб продовжувати працювати попри те, що ми розкидані по всьому світу. 

Радість місцевої влади 

- Можу сказати так: ми не змінили свою діяльність, ми додали до того, що було. Якщо раніше, в першу чергу, йшлося про організаційний розвиток, підтримку ініціатив, громадських організацій, ініціативних груп, розвиток локальної демократії в громадах Донецької та Луганської областей, то з 2022 року ще додалася робота з вразливими категоріями -  в контексті внутрішньо переміщеннях осіб. Майже увесь перший рік великої війни ми активно допомагали переселенцям у ворохтянській громаді. 

Ворохта прийняла понад 6000 переселенців, і, звичайно, для невеличкого селища це було дуже велике навантаження на інфраструктуру та апарат управління. А таких організацій, які б могли оперативно та швидко підставити плече, знаючи всі нюанси роботи з міжнародними донорами, на жаль, не було. Буквально за кілька днів по приїзду ми пішли знайомитися у селищну раду. І вони шалено зраділи, що є хтось, хто може допомогти з гуманітаркою та комунікацією з переселенцями. Бо там був величезний потік людей: на той час працювали два великі прихистки, де жили люди безплатно, плюс заселені усі туристичні комплекси, яких у Ворохті багато. 

Тому саме цій роботі ми присвятили перший рік великої війни - займалися гуманітарними питаннями. Трохи пізніше почали працювати саме з переселенцями й з місцевою громадою, щоб налагодити комунікацію, допомогти адаптуватися та інтегруватися переселенцям.

Робота non stop

- Насправді працювати ми не припиняли жодного дня. Ще в Краматорську «Точка доступу» увійшла до асоціації «Все буде добре» - це команда, яка займалася евакуацією з Донецької області через залізничне сполучення. Ми були активно залучені до цього процесі, тому навіть поки їхали дві доби, «сиділи» на телефонах, а колега, яка їхала разом зі мною, продовжувала всю дорогу інформувати людей про евакуацію та гуманітарну допомогу. 

Ми й доволі довго продовжували працювати у темі Донецької області дистанційно: допомагали гуманітарним місіям, підказували куди їхати, з ким комунікувати, зв'язували з представниками місцевої влади.

Для нас це вже не перше переселення. Навчені гірким досвідом 2014 року, ми були готові до різних варіантів подій. Ми завжди пам'ятали, що живемо в країні, де йде війна, тому у нас були підготовлені плани «А», «В», «С» тощо. Усі знали, що робити, як вивести техніку та документи. Ми приділяли багато уваги цифровій та фізичній безпеці персоналу. Але, звісно, це було несподівано, і перший день ми були розгублені, але вже з другого дня прийшли до тями і почали діяти. 

Історії переселенства — особистий вимір

-  Усі члени команди самостійно приймали рішення, коли виїжджати. Але ми опинилися у різних умовах. Так сталося, що одна з нас зустріла 24 лютого 2022 року у Маріуполі. І це було, мабуть, найважче - чекати, поки вона не виїхала звідти. Але хтось виїхав зранку 24 лютого: прокинувшись від вибухів, родина завантажила «тривожну валізку» в машину і поїхала, бо мала план дій. Я виїжджала майже останньою з команди - 16 березня 2022. Бо 5 березня мій чоловік пішов служити, я підготувала будинок, доробила останні справи, і виїхала з дитиною та тваринами. 

Більше я до Краматорська не поверталася... Думаю, фрази «це тільки будинок, головне, щоб всі живі були», є трохи такими, що знецінюють. Бо насправді це про простір, який ти будуєш, щоб почувати себе в безпеці. Вимушені переїзди завжди сприймаються важко, скільки б їх не було. Але у 2022 році мені було трохи легше, бо було чітке розуміння процесів. У 2014 році ми їхали «на два тижні» і вірили, що скоро все стане на свої місця. Тепер вже не було ілюзій і, можливо, саме через це все сприймалося трохи легше. Ти розумієш, що їдеш на довгий час і не матимеш швидких рішень. Не менш важливо -  ти вже орієнтуєшся, що треба брати з собою, а без чого можна обійтись, а що можна буде знайти на місці.

Особисто для мене важчим стало те, що цього разу я їхала без чоловіка, і мала сама поратися з усіма організаційними питаннями. Але він нам сказав, що йому буде спокійніше робити свою військову справу, коли знатиме, що ми в безпеці. 

Випадкова невипадковість 

- Чому саме Ворохта? Це доволі дивна історія, бо нас прихистила людина, яку я до того бачила буквально один раз - у Маріуполі на якомусь заході громадських організацій. Ми були у спільному робочому чаті одного великого проєкту, і як тільки почалося повномасштабне вторгнення, він написав, що готовий прийняти у своїй квартирі всіх - в будь-якому складі, з дітьми чи тваринами. Просто написав: народ, приїжджайте, ми вас тут всіх чекаємо. І я була однією з перших, хто відгукнувся на пропозицію, бо більшість людей в чаті були з Запоріжжя, де на той час ще було більш-менш спокійно.

Тож, ми приїхали — і нас прийняли, як рідних. Нас очікувала свіжа білизна, рушнички, посуд, смачний обід. Це неймовірне відчуття, коли майже не знайомі люди готові так допомагати...

Точка об’єднання 

- У Ворохті ми почали з того, що зібрали всі контакти переселенців та створили спільний телеграм-канал. І запитали у людей про першочергові потреби, бо виявилось, наприклад, що нам везли величезну кількість теплого одягу, який на разі був не потрібен: у квітні вже тепліло, а зберігати речі на наступний сезон в умовах тимчасових прихистків було незручно. Ми збирали потреби, передавали фондам, місцевій раді, яка надала нам приміщення.

Трохи пізніше вже почались проєкти про інтеграцію: ми робили екскурсії, фестиваль гуцульської їжі. Ми намагалися переселенців познайомити з місцевим населенням, і навпаки, показати, що переселенці - це не тільки про гуманітарку. Що, наприклад, до вас приїхав крутий дизайнер або дуже класний спеціаліст з IT-технологій. Я знаю, що сайт місцевої селищної ради розробляв саме переселенець з Запоріжжя, якийсь приїхав на тимчасове перебування. 

Втрати та можливості 

- Мабуть, найважчим для мене особисто стало допомогти дитині інтегруватися. І взагалі прийняти, що тепер ми поки що тільки вдвох, тато далеко, але треба продовжувати навчатися та шукати друзів вже тут. Насправді я не була готова, що буду змушена залишатися сама з дитиною та опікуватися всім, починаючи від якихось побутових проблем, закінчуючи психоемоційною підтримкою. Але у громаді з часом з'явився і дитячий простір, і різні активності, де дитина може себе знайти. Тут багато психологів працювало з внутрішньо переміщеними особами, була підтримка від громади — все це потрошечку допомагало вирівнювати свій стан і далі продовжувати працювати.

До речі, на нашому сайті є історії переселенців, які інтегрувались у громади. Ми хочемо показати, що попри страхи й складнощі, з якими стикаються переселенці та громади, що приймають, все одно важливо, щоб людина почувалася корисною там, де вона опинилася. І такі історії переселенців для того, щоб надихнути людей думати про ці важливі речі, не опускати руки, шукати можливості. 

Бо не завжди нове життя тільки про втрати, інколи це про можливості. Так, з нами трапилася страшна біда і трагедія, але, з іншого боку, треба на це дивитися як на можливість - як мінімум, пізнати нашу країну, познайомитися з новими людьми, побувати в місцях, де ніколи не був. 

Я жартую, що часто казала, що мрію потрапити в Карпати, де ніколи не була. І сталося так, що вже третій рік живу у цьому регіоні. Чи вірю я, що повернуся на Донеччину? Думаю, так - у зворотному порядку, як я їхала. Спочатку Краматорськ буде місцем, куди можна буде повернутися і воно буде безпечним. А через певний час ми повернемося у Донецьк. В мене немає відчуття, що це втрачене назавжди. 

Підтримка нових об’єднань  

- До нас зараз часто звертаються щодо допомоги в інституалізації - дуже багато ініціативних груп та волонтерських об'єднань з усієї України хочуть зареєструвати свою громадську організацію. Бо пройшли певний шлях, у них вже є команда, яка подолала надважкі етапи, тож, люди починають замислюватися над подальшим розвитком. Власне, тут ми й використовуємо свою експертність — допомагаємо в реєстрації, супроводі, ділимося корисними контактами, підказуємо, як підготувати різноманітні документи та звіти. Часто саме незрозуміла людям паперова робота зупиняє від подальших дій.

Також організації потребують консультування щодо налагодження внутрішньої комунікації, підготовки проєктів для залучення ресурсів. Бо ми впевнені, що громадська діяльність, як і будь-яка інша робота, має гідно оплачуватися. Вона має бути професійною, і саме тоді це про розвиток і системні зміни. 

Інструменти локальної демократії - актуальні  

- Воєнний стан насправді не обмежує використання інструментів локальної демократії. Так, не можна проводити збори громадян, але ми маємо такий широкий спектр цих інструментів, що за бажанням можна використовувати їх без жодних перешкод. Ніщо та ніхто не заважає писати звернення, робити інформаційні запити, долучатися до консультативно-дорадчих органів. Зараз активно набирають оберти молодіжні Ради, громадські Ради, Ради ВПО, туристичні чи бізнес Ради. Тобто люди мають об'єднуватися, щоб підказувати вектор розвитку місцевим органам влади.  

В Івано-франківській області ми працювали з кількома невеличкими громадами й звернули увагу, що в місцевих нормативно-правових актах взагалі не враховані переселенці. Їх немає у переліку тих осіб, які можуть брати участь в процесах розвитку громад - наприклад, підписувати петиції чи продукувати ідеї для бюджетів участі, які добре працювали в Донецькій та Луганській області. 

Тому, в першу чергу, ми надали рекомендації з цього приводу органам місцевого самоврядування. І переселенці там отримали такі права. Ми з 2014 року бачили, що переселенці теж спочатку сприймалися, як тимчасові мешканці громад. Але насправді величезний відсоток навіть після перемоги залишиться у нових громадах. І вони вже зараз будують нове життя тут, а це означає, що громада має їх побачити і на законодавчому рівні, на рівні нормативних документів закріпити їх право впливати на те, як буде розвиватися громада, де вони тепер живуть.

Людина не буде почуватися частиною громади, якщо не матиме можливості впливати на важливі процеси. Це важливо для довгострокового розвитку та інтеграції цих людей у громадах, саме тому ми так багато працюємо над цими питаннями.