Війна, що триває століттями: як Україна протистояла Москві від XVII століття до сьогодні

Сучасна російська-українська війна далеко не перша в історії наших складних відносин з північним сусідом.

Яку багатовікову тяглість має історія україно-російського протиборства не на життя, а на смерть та які перспективи закінчення війни та подальшого співіснування України з черговою реінкарнацією російської імперії, про це 032 поспілкувалися з доктором історичних наук, професором Українського католицького університету Вадимом Задунайським.

Доктор історичних наук, професор Українського католицького університету Вадим Задунайський.

Нескінчена російсько-українська війна від Конотопської битви до Суджі

- Йде вже 11-й рік сучасної російсько-української війни, з яких 4 останні роки триває повномасштабна російська агресія. Але проблеми з північним сусідом почалися  не у 21 сторіччі. Коли вперше наші відносини отримали воєнний вимір. З  якого року історики датують початок першої війни між українцями та росіянами?

- Єдиної думки з цього історичного питання не існує, бо різні науковці беруть до уваги відмінні критерії щодо народів-націй-держав, а, отже, й конфліктів між ними. Деякі історики взагалі починають російсько-українські війни від бойових зіткнень часів Андрія Боголюбського 1169 року. Хтось починає від участі на стороні Великого князівства литовського у війнах проти Московського царства на початку XVI ст. 

Але мені видається логічнішим вести мову від початку XVIІ ст., коли українські козаки вже стали військово-політичною силою, яка під зверхністю Речі Посполитої вирішувала власні завдання у бойових діях на московських теренах. І вочевидь найприємнішим для українців є епізод, коли козаки під булавою непереможного гетьмана Петра Сагайдачного в 1618 р. дійшли до Москви, ще й поблизу Донського монастиря, сакрального для московитів, розгромило їх військо. І ця перемога була, є і залишатиметься знаковою!

«Гетьман Петро Сагайдачний та Михайло Дорошенко перед Арбатськими воротами Москви. Жовтень 1618 рік».  Художник Андрій Серебряков.

Щодо повноцінної війни між українською і російською державами, то такою вважаю війну між Військом Запорозьким (у статусі української козацької держави) і Московським царством 1658-1659 р. І тоді козацьке військо під проводом гетьмана Івана Виговського в черговий раз розгромило московитів у знаменитій Конотопській битві. Тож українсько-російське збройне протистояння триває з перервами від XVII ст.

- Чи були у цих нескінченних війнах українські перемоги, якщо так – які з них найзначніші?

- Я вже згадав 2 найблискучіші перемоги українських козаків в 1618 р. і в 1659 р. В більшості подальших воєн співвідношення сил було не на користь української сторони, але наші предки все одно неодноразово здобували перемоги. Навіть напередодні трагічної поразки під Полтавою союзних шведських і українських військ, саме запорожці Кошового отамана Костянтина Гордієнка розбили росіян під Царичанкою та Кобеляками в березні 1709 р.

Також була перемога за підсумком Прутського походу 1711 р., який Петро 1 програв турецьким військам та їх союзникам, серед яких були й козаки. Після цього частина території Війська Запорозького Низового зберегла свою автономію під зверхністю васала Турецької імперії кримського хана. Саме тоді існували Кам’янська і Олешківська Січ, а запорожці діяли на боці Кримського ханату аж до 1734 року.

До речі, саме запорожці після підступної ліквідації царатом Нової Січі в 1775 р., знову не скорилися. Більшість лицарства (фахових воїнів) втекла під протекцію Туреччини і відновила в пониззі Дунаю Задунайську Січ. Вони у двох російсько-турецьких війнах 1787-1791 і 1806-1812 рр. здобували хоча й дрібні, але перемоги над москалями.

Ну а якщо брати пізнішу добу, це революційний період 1917-1921 років. Тоді тривала збройна боротьба проти червоних і білих російських імперців. І вперше ворог напав наприкінці 1917 р. на Українську Народну Республіку (УНР). Під ударами ворожих військ українці відступали, доки Центральній Раді не вдалося знайти потужних союзників – Четверний союз (Германія, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія). 

Українські війська долучилися до німецьких і австро-угорських та завдали багатьох поразок більшовикам. І ця війна закінчилась перемогою Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (створена 29 квітня замість УНР), а більшовики вимушені були піти на підписання миру і почати визначення кордонів. 

Цікаво, що обговорення розмежування відбувалося в травні 1918 р. на станції Коренєво поблизу м. Суджі, яке разом із Рильськом потрапило до такої собі «нейтральної зони» між країнами (шириною 10-40 км. від лінії розмежування). Саме тут тривають бої сучасної російсько-української війни.

До речі, серед визначних українських полководців які наблизили перемогу, я б виокремив Всеволода Петріва, який був одним із засновників найбільш боєздатної військової частини - кінного полку імені Костя Гордієнка. Того Гордієнка, який на чолі запорожців громив москалів у XVIII ст. Так от, іменем цього отамана було названо полк, який одним із перших увірвався в Полтаву, вибиваючи звідти більшовицькі війська.

Згадаю й полковника Петра Болбачана, котрий відзначився проривом до Криму. До речі, до нього доєднався й полк Всеволода Петріва, який і тут взяв участь у боях. 

Полковник Петро Болбочан.

Треба відзначити й загони Вільного козацтва під проводом Юрія Тютюнника. Його загони несподіваними атаками завдали кілька поразок противнику на Київщині.

Не можу оминути і Симона Петлюру, котрий на чолі Гайдамацького коша Слобідської України брав участь в розгромі повстання на заводі «Арсенал», здійсненого більшовиками. Тобто, маємо багато прикладів перемог упродовж першої радянсько-української війни 1917-1918 рр.

В подальші роки теж були перемоги, але ворог швидко вчився на помилках, чого не завжди можна сказати про лідерів окремих векторів Української революції. До того ж, економічний та військовий потенціал противників виявився більшим.

Не можу оминути й бойовий досвід українського повстанства тих часів. І особливо успішним став вектор, очолений Нестором Махном. Його своєрідність полягала у поєднанні ідей анархізму і демократії прямої дії, опертої певною мірою на традиції козацької демократії. Не дивно, що Революційна Повстанська Армія України-махновців (РПАУ(м), це, по суті, військово-політичне утворення, яке було схоже й на Військо Запорозьке Низове.

Нестор Махно

І ця армія боролася і проти білих, і проти більшовиків. Згадаймо рейд з під Умані до Маріуполя, який розпочався з прориву фронту 26-27 вересня 1919 р. під Перегонівкою, коли було розбито ударні білогвардійські частини. Невдовзі махновці звільнили великі території, захопили мільйони набоїв та позбавили білогвардійські війська резервів. Тож ресурсів для концентричного наступу на Москву після цього у Деникіна не стало.

Цікаво, що й останню крупну поразку Червона армія зазнала теж від РПАУ(м). Маю на увазі кривавий бій під Андріївкою 14 грудня 1920 р., коли після рейду на Бердянськ махновці розгромили кілька червоноармійських бригад, що намагалися оточити і знищити українських повстанців.

До речі, запорукою багатьох українських перемог були ініціативність, горизонтальна взаємодія, гнучкість та несподіваність дій, успадковані від предків-козаків. Тож упродовж 1917-1921 рр. були яскраві перемоги, хоча все завершилося, на жаль, поразкою.

Ми мали реальний шанс перемогти

-Українське суспільство кілька разів коливалось емоційно від ейфорії під час перемог у 2022 та 2023 році та розпачу, під час вже успішного наступу росіян на Донбасі. З погляду історика який зараз реальний стан  російсько-української війни.  До чого ми ближче: до поразки чи перемоги?

- Дуже важлива дефініція, що вважати поразкою, що вважати перемогою? Я думаю, що ні до першого, ні до другого. Найбільш вірогідно, це буде проміжний варіант. Не може бути повної перемоги, за умови, що у нас немає союзників.

Росія надто великий потенціал має. А зараз союзників у нас немає - у нас є лише партнери. Ми бачимо, яка мінлива політика партнерів на прикладі Сполучених Штатів. Як це було за адміністрації Байдена, як зараз веде себе адміністрація Трампа.

Вони вирішують свої інтереси, геополітичні, геостратегічні та геоекономічні з урахуванням потенціалу України, але з урахуванням, а не заради законного права нашого народу, зокрема й у контексті міжнародного права щодо захисту свого суверенітету.  Наш партнер Євросоюз є доволі аморфним політичним об’єднанням, бо в ньому кожна окрема країна має дещо відмінну позицію щодо України та війни. Найяскравішим прикладом є максимально проукраїнська позиція країн Балтії, на противагу яким діє уряд Угорщини. 

Тому, як на мене, коли ми надто залежні від наших партнерів, наші позиції є дуже вразливі і ми не можемо впевнено здійснювати стратегічне планування. Ну, це ж відомі цифри - лише біля 280 мільярдів допомоги надали на грудень 2024 року з лютого 2022 року нам наші партнери. З них майже половину надали Сполучені Штати. Майже стільки ж Євросоюз плюс там ще Японія, Південна Корея, інші країни, які не входять до Євросоюзу. 

Якби наші партнери стали нашими союзниками, ми вже давно виграли цю війну... Ще весною 2022 року стратегічна та оперативна ситуація на фронті почала змінюватися на нашу користь. Згадаймо, що на квітень-початок травня росіяни зрозуміли, що далі тримати більшість тимчасово окупованих ними територій вже не виходить тим потенціалом, яким вони зайшли. І тоді під ударами Сил оборони України вони вивели свої війська з Київщини, Чернігівщини, Сумщини, частково Харківщини. 

А до листопада 22 року був реальний шанс виграти цю війну. Але цього не сталося, зокрема й через наших партнерів, бо вони не надали вчасно всього того, що могло відіграти свою роль. Вони це надали лише весною 23 року. Дали із запізненням на цілий рік, коли зміни характеру бойових дій через масове застосування дронів та колосальні укріплення ворогом своїх оборонних позицій на тимчасово окупованих теренах півдня, мінімізували вже ефект від західної зброї.

Тому, як на мене, ми перебуваємо в ситуації, коли противник немає потенціалу серйозно прорватися і завдати нам поразки. Ми ж зараз через відповідну політику наших партнерів, в тому числі не маємо можливостей зі свого боку завдати разючого удару окупантам.

Згадаємо, що найбільш активним є президент Франції Емануель Макрон. Він провів нараду між провідними країнами ЄС для підтримки України. Але скільки Франція дає від свого ВВП – лише 0,10 відсотків. Тобто бачимо активність, яка формує політичний імідж, а реальна допомога набагато менша.

Судячи з усього, наші партнери не хочуть вкладатися на повну. При цьому, найцікавішим є те, що саме вони десятиліттями «годували» російську агресивну авторитарну державу, яка тепер не тільки нищить Україну, але й загрожує їм же.

Перемир’я чи пастка?

- Зараз йдуть перемовини про заключення перемирʼя, а можливо, і в перспективі мирного договору, між Україно та росією. Але чи можлива взагалі з росіянами якась більш-менш стала угода і чи потрібна вона зараз?

- Якщо у нас в суспільстві і у влади буде відчуття реальної потреби використати перемирʼя для зміцнення країн. Тоді воно матиме позитивне значення, а якщо ні, то тоді це призведе лише до нашого ослаблення. Тим більше це стосуватиметься укладання мирної угоди. Треба мислити стратегічно і діяти стратегічно. Кожен має для себе прийняти якесь рішення і бути чесним перед собою. 

Також важливим буде вплив геополітичних чинників. Той самий Китай намагається зараз свою лінію продавлювати і грати на певних розбіжностях між Європою і Сполученими Штатами, між Росією і Європою, між Росією і США. Тобто він намагається зіграти свою «гру».

Чи зможе Європейський союз стати абсолютно самостійним гравцем на військово-політичному рівні? Поки вони намагаються утриматися від реальної конфронтації і це є не надто обнадійливим. Щодо США, то їх позиція м’яко кажучи, «дивує» заграваннями з путінською клікою…

А російська федерація, зробивши «розбор польотів» (помилок під час свого вторгнення), може за кілька років підготуватися до нової, більш зваженої і технологічної агресії проти України. Тому важливо, на яких умовах буде укладено перемирʼя, а можливо й подальший мир? Якщо це буде виглядати як повна відсутність гарантій української безпеки і відсутність потужної армії України, то це призведе лише до негативних перспектив. 

Якщо ж ми матимемо можливість не тільки зберегти, а й реально докласти зусиль до реформування держави і економіки та посилити обороноздатність, у тому числі мілітаризацію суспільства — це безумовно буде позитивом. Але це має робитися у тісній співпраці з нашими партнерами, а ще краще - союзниками. Саме тут лежить ключик до дверей, що відкриваються в майбутнє не лише України, але й Європи та цілого світу. І я не думаю, що надто перебільшив.

Росія геополітично йде до поразки

- Багато істориків говорять про екзистенційний характер постійного протиборства України і повинна з двох держав залишитися тільки одна, бо існування України унеможливлює відновлення російської імперії, а без імперії росія втрачає сенс до існування. Чи є це перебільшенням і потенційно в якомусь післяпутінському майбутньому між нашими країнами  можливе якесь мирне співіснування?

- Вочевидь, росіяни нікуди не дінуться з планети. А отже, в перспективі відносини мають якісь бути. Зрозуміло, що вони вже не будуть мати ознак дружності, ознак співпраці, а будуть напружені, ще й ми завжди будемо в очікуванні небезпек з боку росії. Але наше співіснування можливе, якщо дійсно росія зазнає поразки.

Як це сталося стратегічно з тою самою Річчю Посполитою. Колись московське царство, російська імперія бачила своє майбутнє тільки через знищення Речі Посполитої. Натомість Польща існує до сьогоднішнього дня, а росія втратила значну частину території, і вже не поверне їх ніколи. Російська імперія в тому вимірі кордонів, до котрого ми звикли, ну, скажімо, зразка 1914 року, або за пізнього радянського взірця вже не можлива.

Якщо мислити категоріями вірю - не вірю, то я взагалі не бачу перспектив у рф для того, щоб вона стала рівнозначним гравцем на рівні радянського союзу, коли було 2 центри впливу у світі, вона вже не витягує навіть на статус третього гравця, бо перші 3 місця вже зайняті. Я маю на увазі Сполучені Штати, Китай та Євросоюз, ще й кілька потужних країн змагаються за 4 місце.

Тож росія поступово програє одну геополітичну битву за іншою. Ми маємо брати до уваги, що кремлівська кліка втрачає вплив на Кавказі. Там зараз домінує Туреччина в союзі з Азербайджаном.

Втрачено позиції і в Середній Азії, я маю на увазі колишні радянські республіки, які активно зараз взаємодіють саме з Китаєм, який вправно виштовхує росіян з регіону.  Врешті-решт подивіться, що відбувається на Близькому Сході – повне фіаско путінського режиму після короткочасного успіху в Сирії 2015 р.

Звісно, росія хоче завоювати Україну, проте потенціал у неї обмежений, не дарма ж наші воїни ще в 2022 р. обвалили рейтинг «ІІ армії світу».  Як казали наші предки: «Береженого Бог береже, а козака шабля стереже!». Тож сподіваюсь, що Сили оборони України ще довго будуть ключовим фактором безпеки не лише для нашої країни, але і Європи.

Роман Лазоренко